заєць а.п правова держава в контексті новітнього українського досвіду

заєць а.п правова держава в контексті новітнього українського досвіду

Кістяківського про правову державу набули не тільки наукової, але й практичної цінності і є важливим стимулом для просування україни до свого конституційного ідеалу.

Теоретичні розробки українських правників початку хх - го століття з проблем правової держави, як найдовершенішої форми існування держави взагалі зберігають свою цінність і сьогодні, і варті серйозної уваги сучасних філософів, політологів, вчених - конституціоналістів. Мислитель моделює останню за принципами, частина з яких є відомими й уживаними в світовій практиці, а частина - і до сьогодні ще не використаними сучасною правовою державою. Особливо тут слід відзначити ідеї правової культури, суспільної правосвідомості, народовладдя, що мають неабияке значення для відродження і розвитку української політико - правової думки.

Гарантією цієї солідарності є загальне виборче право, що здійснюється шляхом рівного, прямого і таємного голосування; участь народу у законотворенні та управлінні державою. Кістяківський вважав, що своє право на управління державними справами громадяни повинні здійснювати залежно від власної правової культури, почуття відповідальності - через політичні партії, громадські організації. Мета соціального розвою не в тому, щоб члени суспільства чекали на милосердя і добродійність з боку суспільства, а щоб нікому не треба було чекати добродійності. «коли правову державу називають буржуазною, то цим ім ям визначають не саму державу, а її економічну, соціальну будову, що є підсумком правової держави.

і приходить до висновку, що найбільшим недоліком юридичних норм є те, що вони виражають лише зовнішню форму права і не виражають правових переконань народу, а отже і не стимулюють його до поваги і до виконання закону.

З прийняттям конституції україни 1996 року і закріпленням у ній таких принципів правової держави, як верховенство права, поділ влади, рівність громадян перед судом і законом, універсальний судовий контроль тощо, українські демократи поклали собі за мету змінити старий бюрократичний тип організації держави на новий, демократичний, який би працював на благо людей і забезпечував би їх природні права і свободи.

Але аналізуючи сучасну політико - правову ситуацію в україні, ми бачимо, що перші спроби побудувати демократичну, соціально - правову державу не принесли бажаних результатів. Колодій говорить про необхідність переходу української держави від президентсько - парламентської форми правління до парламентсько - президентської, про необхідність посилення легітимації діючої влади (тобто про ширшу підтримку влади народом), про відповідність законів суспільній етиці, необхідність обмеження влади за допомогою як правових, так і позаправових чинників. Отже, не можна не згадати про тісний зв язок між формуванням правової держави, соціальними інтересами народу та культурою (в тому числі і правовою) суспільства в цілому.

По - перше, в разі усвідомлення народом того факту, що для досягнення поставленої мети - побудови правової держави та добробуту він повинен покладатися тільки на самого себе.

і, по - друге, наявності необхідних для здійснення серйозних реформ крупних політичних партій, які здатні формувати уряд і нести політичну відповідальність за стан справ у державі. її суть полягає у праві певної кількості виборців порушувати перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов язаний розглядати це питання. Закріплені в основному законі держави норми про право оскарження рішень і дій державних органів і посадових осіб, про право на відшкодування шкоди, завданої особі публічними установами гарантовані на найвищому юридичному рівні. Одержавлення суспільного життя, посилення контролю з боку держави спричиняє колосальне збільшення апарату держави, виникнення все нових і нових контрольно - наглядових інстанцій, служб і т. Українське суспільство ще не готове бути громадянським суспільством через низьку правову культуру, необізнаність громадян з власними правами і невміння їх відстоювати.

Невідповідність між рівнем правової культури громадян та існуючою нормативною базою може звести нанівець усі зусилля законодавців наблизити нашу державу до правової. Членами робочої групи мінюсту україни проект концепції правової просвіти громадян україни у 1998 - 2000 роках, а також діяльність сотень невеликих громадських правозахисних організацій, а головне - покращання діяльності судових органів, запровадження адміністративних судів та інших інститутів, які б покращили захист прав громадян. Монографія присвячена пошуку шляхів гарантування правового характеру держави і державної влади, захисту прав і свобод людини і громадянина в сучас­них умовах становлення незалежної української держави.

Розрахована на науковців, практиків - юристів, працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, представників політичних партій та громадсь­ких організацій, студентів, усіх, хто цікавиться проблемами правової науки і дер­жавотворення. Розбудова української держави, поворот суспільства до засад гуманізму і справедливості, пошук шляхів його демократичного розвитку актуалізує використання і наповнення справжнім змістом багатьох суспільствознавчих і державознавчих понять. Це стосується, у першу чергу, поняття правової держави, яким послуговується людство чимало віків і яке тривалий час ра­дянською наукою трактувалось як вигадка буржуазної юридичної науки для обману трудящих. Після розпаду римської імперії тривалий час політико - правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише у хі - хіі століттях), однак поши­рення в європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а відтак і визнання певної зв язаності верховної влади цим законом. В подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю зна­ходить розвиток у працях багатьох вчених, однак з відчутним впливом абср - лютистських тенденцій у політичній науці (пов язаних з формуванням абсолютних монархій у європі на зламі xvi століття), а також боротьби між світською і церковною владою. До ключових віх у розвитку полі­тичної науки варто віднести обгрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади (марсілій падуанський,. Епоха реформації у франції у xiv - xvi століттях викликала до життя ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відпові­дальністю перед народом і парламентом (ф. Критика абсо­лютизму, яка спиралася на призначення політичної влади для загального добра, впритул підвела до відродження древньої ідеї належності політичної влади народові. Стародавня договірна теорія держави була використана представника­ми політико - правової науки та ідеологами американської і французької революцій 2 для обгрунтування обмеження політичної влади та права на опір тиранії. Революційний лібералізм xviii та xix століть доповнює античну ідею панування права концепцією прав і свобод особи, яка стала основою усіх наступних теорій лібералізму.

Гоббса), визнає природженість та невід ємність прав особи, а витоки державної влади виводить з особистих прав кожної людини, оголошує зако­нодавчу владу найвищою у системі державного управління, обґрунтовує взаємну обмеженість законодавчої та виконавчої влади, підпорядкованість державної влади суспільним інтересам, її обмеження природним, чинним і моральним законами 1. В основі цього вчення — визнання природних прав осо­би, ідея обмеження цими правами самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав особи, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та взаємозбалансування окремих гілок влади.

Розгортання демократичних процесів наприкінці 80 - х і у 90 - ті роки сприяло посиленню уваги до гарантування прав і свобод громадян, у першу чергу — права на вибори, свободу слова, зборів і т. В юридичній літературі того періоду чимало праць провідних право­знавців присвячено фундаментальним проблемам правознавства, так чи інакше пов язаним з ідеями правової держави (це, насамперед, праці в. Демократизація політичного режиму, розпад срср, здобуття україною незалежності сприяли тому, що поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського консти­туціоналізму.

Однак ідея право­вої держави у теорії держави і права та конституційному праві україни має досить глибоке коріння і тому на початку 90 - х років так швидко була відроджена в українській юридичній науці, а її термінологічно - понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить широкого використання відпо­відних апробованих дефініцій. ідеї правової держави з великою одностайністю були сприйняті і інтерпретовані відповідно до сучасного розуміння вченими - юристами — роз­робниками конституції україни 1996 року.

Побіжно хочу згадати, що розпочинав дослідження теми правової дер­жави не без певних вагань не стільки з огляду на її складність і багатоас - пектність, скільки через відсутність згаданих традицій правової держави в україні. Проте проголошення україни правовою державою, розвиток парла­ментаризму, ознаки цивілізованого функціонування влади, зміцнення неза - ^ лежкості правосуддя і, водночас, складні й суперечливі тенденції у станов - 1 ленні української держави зміцнили мою впевненість у необхідності цього 7 дослідження, аби сприяти неодмінній реалізації в україні як справді євро­пейській державі однієї з найпривабливіших протягом століть ідей правово^ науки.

На сьогодні відповідних наукових праць ще надзвичайно мало, і тому сподіваюсь, що пропоноване вам, шановні читачі, дослідження зможе хоч невеликою мірою заповнити цю прогалину.

Вивчення глибинної суті правового, дослідження процесів формування права (право - творення), з ясування ролі держави у формуванні права були конче необхідними, оскільки давали можливість ви - 1 див. Значити певні критерії поняття правового щодо характеристики багатьох ас­пектів держави, зокрема — розуміння сутності і природи держави та дер­жавної влади і форм її легітимації, обгрунтування правової зв язаності дер­жави як аспекту і характерної риси правової держави, форм державного правління, природи прав людини, оцінки будь - яких нормативних актів ор­ганів державної влади, характеру конституції і законів держави, які станов­лять нормативно - юридичну основу суспільства. У кінцевому підсумку ро­зуміння права стало стрижнем розуміння правової держави, без з ясування природи і сутності якого було б неможливим визначити суть та природу самої правової держави, подолати її сприйняття лише як держави формаль­ної законності. Була потреба осмислення найбільш фундаментальних проблем правознавства, включаючи праворозуміння, встановлення історичної генези права, визна­чення права, вивчення глибинної суті правотворчості та ін щоб забезпечити методологічну основу дослідження і отримати найбільш достовірні результа­ти.

Донедавна вітчизняна юридична наука послуговувалась маркси­стсько - ленінським розумінням держави як апаратом насильства, примусу, знаряддям класової боротьби, а розумінням права — як нормами, встановле­ними державою і нею ж охоронюваними її примусовою силою, етатизація державного життя, відмова від використання поняття громадянського суспільства як умови формування демократичної держави, переважне нор - мативістське розуміння права (юридичний позитивізм у його крайньому прояві) були непридатними для обгрунтування тези щодо правової зв язаності держави і давали можливість лише для проголошення принципу верховенства закону, законності. Оскільки саме право ототожнювалось із законом (таке ототожнення характерне навіть для розширеного тлумачення права), то правових чинників для обгрунтування достатнього обмеження влади не існувало. Спираючись на ідею народного суверенітету, а також на визнання на­роду єдиним джерелом влади, автор по - новому формулює поняття права як правил поведінки, правил належного, що стають правом лише у разі їх легітимації, тобто визнання суспільством. Зроблено спробу обгрунтувати додержавне і позадержавне існуван­ня права при тій загальній умові, що існування сучасного суспільства не­можливе в позадержавних формах, а належне функціонування сучасної демо­кратичної держави неможливе без права, яке і є його необхідною основою. Перша присвячена дослідженню питань права (природи, генези, проце­су об єктивації, основних ознак) та його взаємозв язків з державою; друга — конституційно - правовим засадам детермінованості держави та основним ха­рактеристикам правової держави, третя — інституційним, організаційно - правовим та техніко - юридичним і процесуальним засобам правової держави.

Складаю свою подяку професору кафедри конституційного і адміністративного права юридичного факультету гамбурзького університету отто люхтерхандту, який зробив чимало цінних зауважень до цієї роботи.

Для забезпечення конституційного суду нормативно - правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється бібліотека конституційного суду.

Він здійснюється, як правило, спеціальними державними органами, серед яких у європі вже порівняно давно перевага віддана органам конституційної юрисдикції – конституційним судам. Це має сприяти стабілізації і зміцненню конституційного ладу в україні, утвердженню принципу верховенства права та найвищої юридичної сили конституції, прямої дії її норм, забезпеченню її конституційних прав і свобод людини і громадянина. Головною проблемою, з якою зіткнувся конституційний суд україни, стало протиріччя між стратегічним курсом, що його обрало суспільство, і тими глибокими формаційними перетовореннями, які охопили економічну, політичну, соціальну, юридичну сфери життя. В цій ситуації конституційний суд україни змушений діяти, з одного боку, як складова державного механізму, з іншого – як науковий центр розвитку конституційно – правової думки.

Отже, конституційний суд україни є спеціальним органом правосуддя і водночас органом державної влади нарівні з такими конституційними органами, як президент україни, верховна рада україни, кабінет міністрів україни.

Тим самим сформовані основні структурні елементи правової держави, що створило умови для цивілізованого функціону­вання влади, для відмови від силового вирішення спорів між окремими гілками влади.

Розпочалася реформа судової влади з тим, щоб досягти незалежності суду, перетворити його з каральної системи на ефектив­ний засіб вирішення спорів; відбулись зрушення в оцінці прав і свобод людини, в їх конститу­ційно - правовому регулюванні, визначені шляхи їх реалізації та створе­ні відповідні правові механізми.

Визначені нові засади місцевого самоврядування, органів виконав­чої влади, кабінету міністрів україни, прийняті основні виборчі зако­ни, закладені правові основи статусу автономної республіки крим, прийнято конституцію автономної республіки крим. Прийняті зако­ни, які визначають статус збройних сил україни, регулюють питання національної безпеки, захисту державного кордону, діяльності право­охоронних органів. Створена основа для плідного функціонування так званого третього сектора, тобто громадських організацій, як одного з найважливіших елементів громадянського суспільства. Проте певні ознаки правового характеру української держави ма­ють формальний характер, а побудувати правову державу лише за формальними ознаками неможливо. Фундаментом, передумовою правової держави є формування гро­мадянського суспільства, тобто суспільства, в якому був би забезпече­ний вільний і всебічний розвиток кожної особистості, в якому б функ­ціонували демократичні громадські інститути, що забезпечують свободу слова та інформації, гарантують силою громадської думки і суспільною мораллю вільні вибори, наявність легальної опозиції і бага­топартійність, унеможливлюють узурпацію влади.

Показовим є те, що на теоретичному рівні чимало питань функціонування демократичних інститутів докладно розроблені, але справа з їх втіленням у життя значно відстає. Ратифікація численних конвенцій оон і європей­ських конвенцій з питань захисту прав і свобод особи не потягла за собою створення ефективних механізмів дотримання вимог цих конвен­цій та їх ефективного впровадження. З часом традиції вільних виборів, демократично­го політичного режиму, свободи преси, формування поваги до прав і свобод громадян з боку держави та її посадових осіб, безсумнівно, сформуються. Побудова правової держави значною мірою залежить від рівня со­ціально - економічного розвитку країни, накопичення матеріальних благ, що дозволить здійснювати ефективну соціальио - економічну політику, забезпечити соціальио - економічні права громадян, надати правовій державі соціального характеру.

Населення роз­чароване нездатністю держави забезпечити соціальні гарантії, достатній життєвий рівень для особи та її сім ї, проголошені конституцією україни.

Це негативно впливає на підтримку населенням державної політики, актів законодавства, що приймаються парламентом, познача­ється на легітимності самої влади.

Для реальної дієвості механізмів правової держави, формування стійкого демократичного політичного режиму, що гаран­тував би неможливість повернення до авторитаризму, необхідні гігант­ська напруга сил усього народу, мудрість, далекоглядність, патріотизм політичної та культурної еліти суспільства, відмова від авторитарної спадщини, в. Ларцев, аналізуючи відображення в реальних діях українських політиків такої азійської риси як авторитаризм і потяг суспільства до демократії, дійшов висновку, що така подвійність має певну історичну закономірність, зумовлену боротьбою східної і захід­ної традицій 1. На особливу увагу заслуговує тема формування громадянського суспільства і діяльності його відповідних інститутів (засоби масової інформації, захист прав людини, громадські організації, політичні пар­тії тощо). 237 слід зазначити, що необхідно проводити we тільки правові, а й со­ціологічні та політологічні дослідження, що дало б змогу вивчити гли­бинні закономірності функціонування суспільства, дозволило б оптимі - зувати процес здійснення влади і державний механізм на основі наукового інструментарію і реальних оцінок. «в країні немає соціально - економічних і політичних умов, морального клімату, культурного рівня, які дозволяють реалізувати принципи про­голошеної правової держави.

Країни центральної та східної європи (польща і угорщина, країни снд, латвія, литва, естонія, словенія і хорватія, словакія, чехія і македонія) пристали до ідеалів свободи і правової держави, обрали шлях, який має привести до гарантування прав і свобод грома­дян, раціональної організації влади — влади, яка слугувала б народу.

Суддя київського апеляційного адміністративного суду, професор кафедри університетської, професійної освіти і права університету менеджменту освіти національної академії педагогічних наук україни, член науково – консультативної ради при вищому адміністративному суді україни, викладач національної школи суддів україни, доктор юридичних наук. В багатьох фахових розробках в галузі конституційного права проблематика визначення місця і ролі конституції як основного закону країни за правило висвітлюється в першу чергу з точки зору її впливу на розвиток правової та політичної системи суспільства. Однак, виходячи з застосованих в сучасній юридичній науці дефініцій конституції можна зробити обґрунтований висновок, що її вплив на суспільство не може бути обмежений виключно правовою, або навіть – політико - правовою сферами.

Дійсно, цілком праві ті автори, які зазначають, що як основний закон, конституція рівною мірою впливає на всі без винятку суспільні відносини, незалежно від того в якій сфері вони виникають і на що саме вони спрямовані. Лившиць, який наголошував, що конституція містить норми, які врегульовують всі сфери суспільного життя, оскільки вона є не тільки основним законом держави, але й основним законом суспільства в цілому.

Зайця, який з - поміж різноманітних функцій конституції вказує й на таку як забезпечення соціального партнерства або ж – функцію регулювання соціальних відносин. “якщо ми ставитимемо питання не просто про ті чи інші інститути конституційного права, а спробуємо дещо розширити до меж загального визначення ролі конституції як основного закону в житті суспільства, то тоді проблеми визначення та реалізації соціальних функцій конституції логічно виходитимуть на перший план і становитимуть чи не основну частину наукового дослідження”. Таким чином, як нам видається, постановка проблеми про вплив конституції на розвиток соціальних відносин та їх регулювання становить невід’ємну частину розвитку сучасної науки конституційного права. Актуальність висвітлення цієї тематики зумовлена тим, що наразі як серед науковців, так і серед політиків міцнішає переконання, що транзитивні процеси, які відбуваються в україні, є значно більш складними ніж сукупність дій зі зміни форми правління, налагодження нових зв’язків в системі органів державної влади, формування нових державно - політичних інститутів тощо. Більше того, на наше глибоке переконання, буде цілком виправданим твердити, що саме від успішності змін на рівні суспільних відносин (це формування нової демократичної правової та політичної культури, розвиток громадянського інститутів суспільства, підвищення рівня життя та життєвих стандартів громадян україни тощо) залежить і те, наскільки реальною буде та демократія й ті демократичні ідеали, які проголошені на рівні вищих нормативно - правових актів країни.

Тому вирішення проблеми постання україни як демократичної держави безпосередньо залежить від того, наскільки ефективно здійснюватиметься конституційне регулювання соціальних відносин, наскільки захищеними та забезпеченими будуть ті конституційні принципи і норми, які наразі визначають основи соціальних відносин в україні. Отже, обґрунтувавши актуальність дослідження проблематики основ конституційного регулювання соціальних відносин в україні, спробуємо визначити ті завдання, які виступають важливими кроками на шляху всебічного висвітлення цієї теми.

А) визначити роль конституційної норми про соціальний характер української держави на розвиток та регулювання соціальних відносин; б) визначити основні проблеми реалізації конституційної норми про соціальний характер держави в практиці регулювання соціальних відносин; в) охарактеризувати роль конституції україни через призму забезпечення принципів соціальної солідарності, соціального партнерства та соціальної безпеки громадян. Пушкіна, “здійснюваний сьогодні в україні державотворчий процес має не лише визначити чіткі межі державного втручання у сферу соціальних відносин, а й сформувати такий новий образ держави, який би позитивно сприяв якомога повнішій та всебічній реалізації тих прав людини, що окреслюються як позитивні, або точніше – як “права другого покоління”. Цілком логічно, що кажучи про вплив конституції україни на розвиток і регулювання соціальних відносин, ми повинні першою чергою звернути увагу на ті норми - принципи, які закладають юридичні підвалини цього регулювання. Як вже було зазначено вище, вихідною нормою і одночасно базовим конституційним принципом, який закладає основу регулювання соціальних відносин є проголошення україни соціальною державою. Наприклад, в статті 1 конституції казахстану також вказується, що “республіка казахстан стверджує себе демократичною, світською, правовою і соціальною державою, вищими цінностями якої є людина, її життя, права та свободи”. “держави, що отримують сьогодні назву “соціальні”, поряд з адміністративно - політичними методами, насамперед юридичними, все повніше використовують методи економічного, духовно - культурного, інформаційного, інтелектуального тощо стимулювання своїх громадян до правомірної поведінки, гідної життєдіяльності, виходячи зі своїх пріоритетів справедливого перерозподілу суспільних благ”. Селіванов, який вважає, що конституційне визначення україни “соціальною державою” дає новий і потужний стимул для розвитку соціальної сутності держави, для створення належних умов стабільної життєдіяльності суспільства. Наскільки виправданим є подібне ставлення до норм статті 1 конституції україни (в частині її проголошення соціальною державою) як до правового фундаменту розвитку і регулювання соціальних відносин. Якщо ми розглядатимемо це питання в теоретичній площині, то тоді необхідно з’ясувати якою мірою властивості впливу на процес регулювання соціальних відносин (особливо коли це закріплюється відповідним конституційним приписом) можна експлікувати з загального теоретичного поняття соціальної держави.

Не вдаючись до докладного визначення та класифікації всіх існуючих на сьогоднішній день підходів до характеристики цього поняття (в цьому сенсі, на нашу думку, достатньо послатися на монографію вже згадуваного нами вище о. А) високий рівень економічного розвитку країни; б) соціально орієнтована структура економіки; в) формування громадянського суспільства; г) розробка державою різноманітних соціальних програм та визначення першочерговості їх реалізації; д) утвердження таких цілей держави, які здатні забезпечити для кожного громадянина гідні умови життя, соціальний захист та рівні умови для самореалізації особистості; є) розвинене соціальне законодавство; ж) соціальна відповідальність держави по відношенню до своїх громадян. Скакун найбільш адекватним та коректним визначенням соціальної держави слід вважати те, що характеризує її як “політичну організацію суспільства, в якій право зв’язує та підпорядковує собі державну владу, а основні права людини та її соціальна безпека складають зміст свободи”. Таким чином, конституційне визнання україни соціальною державою фактично вносить суттєві корективи щодо умов формування принаймні двох типів соціальних відносин. До речі, ці конституційні зобов’язання держави підтверджуються формулюванням в розділі другому конституції україни ряду прав людини і громадянина в україні, які мають забезпечуватись державою. Як приклад можна навести статтю 43 конституції україни (“кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом”), статтю 46 (“громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом”), статтю 48 (“кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло”), стаття 49 (“кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування”) тощо. Тому не можна вважати випадковим, що в деяких сучасних конституціях навіть термінологічно фіксується таке поняття як “солідарність”, “соціальна справедливість” або “справедливе суспільство”. Скажімо, в статті 1 конституції португалії зазначається, що “португалія – суверенна республіка, що засновується на повазі людської особистості та на народному волевиявленні і яка ставить своєю метою побудову вільного, справедливого й солідарного суспільства”. В результаті чого на рівні відносин між окремими громадянами стверджується певний тип відносин, коли запорукою матеріального добробуту для кожної окремої особистості вважається матеріальний добробут (або принаймні достатній життєвий рівень) для всіх членів суспільства. Отже, як бачимо, якщо ми розпочинатимемо наш шлях від науково - теоретичного визначення поняття соціальної держави (адже наразі ми виходимо з того очевидного й несумнівного факту, що це поняття увійшло до значної кількості сучасних конституцій і є складовою конституційного і суспільного ладу україни), то тоді ми зможемо розбудувати послідовний зв’язок між фактом конституційного проголошення держави соціальною та формуванням характерної системи регулювання соціальних відносин, коли головними цінностями соціального життя стають солідарність, взаємна допомога, справедливість, подолання бідності, повага до гідності кожної особи незалежно від тих життєвих обставин в які вона може потрапити, державна допомога всім тим, хто її потребує, суспільна підтримка вразливих або мало захищених верств населення. Причому варто мати на увазі, що кожна з названих цінностей не є звичайним гаслом, яке проголошується державою на рівні її конституції, а представляє комплекс чітких та послідовних дій в тому чи іншому конкретному напрямі. Так, наприклад, якщо йдеться про подолання бідності то цей процес, як засвідчує світовий досвід практичної реалізації цієї конституційної вимоги, тісно пов’язаний із переходом від використання дешевої праці до висококваліфікованої з належною оплатою через застосування таких мір як. Удосконалення законодавства щодо порядку та критеріїв визначення мінімальної заробітної плати та законодавче забезпечення запровадження мінімальної погодинної заробітної плати як державного соціального стандарту; зменшення навантаження на фонд оплати праці шляхом перерозподілу між роботодавцями і працівниками платежів та зборів і розширення бази оподаткування; усунення диспропорцій у міжпосадових та міжгалузевих співвідношеннях оплати праці працівників бюджетної сфери, значне підвищення її розмірів; залучення необхідних інвестицій у виробництво та людський капітал; забезпечення захисту права працівників на своєчасне та у повному розмірі отримання заробітної плати, а також погашення заборгованості, що накопичилася; істотне зменшення питомої ваги населення, яке перебуває за межею бідності, та зміцнення позицій середнього класу.

Зокрема, вимога солідарності та соціальної безпеки передбачає здійснення мір в сфері реформування системи соціального захисту через посилення цільової спрямованості соціальних програм, поглиблення адресності державної соціальної допомоги, удосконалення міжбюджетних відносин, запровадження прогресивних технологій обслуговування малозабезпечених громадян, якісне і комплексне обслуговування громадян, забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до соціальних послуг та уніфікація підходу при визначенні права на призначення всіх видів соціальної допомоги.

Щодо цього, то, як свідчить досвід розвинених демократичних соціально орієнтованих держав, зазначені дії пов’язані зі скасуванням неефективного адміністрування страхових фондів, зменшенням адміністративних видатків через створення єдиної системи збору та обліку внесків, підвищенням рівня страхових виплат без збільшення податкового навантаження на роботодавців та працівників, зменшенням навантаження на фонд оплати праці шляхом перерозподілу структури страхових внесків до фондів соціального страхування між роботодавцями та працівниками з одночасним підвищенням розміру заробітної плати, інформуванням населення про страхову діяльність та звітуванням перед громадськістю про доходи і видатки фондів соціального страхування. Однак, якщо на теоретичному рівні ми маємо всі можливості для того, щоб розбудувати надійний зв’язок між конституційним визначенням україни як соціальної держави та специфічним типом регулювання соціальних відносин, який ґрунтується на забезпеченні гідного рівня життя громадян та їх соціальної безпеки (зараз ми вживаємо поняття соціальна безпека в тому сенсі як його пропонують розуміти о. Тацій, пов’язаний з тим, що через конституційну невизначеність змісту соціальної держави посилання на цей принцип як на норму, що має пряму дію, в судовій практиці використовується надзвичайно рідко. Справді, одне тільки проголошення україни соціальною державою, навіть у поєднанні з нормами статті 3 конституції україни (“людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в україні найвищою соціальною цінністю”), ще не створює як такий механізм регулювання соціальних відносин. В цьому сенсі, не можна не погодитись з думкою тих науковців, які наголошують, що реальна регулятивна роль конституції в процесі формування і розвитку соціальних відносин полягає не тільки у встановленні цілого ряду норм - принципів, але й в закладанні міцних підвалин для розвитку відповідного законодавства, яке б дозволило практично реалізувати всі ті вимоги та цінності, що знайшли свого безпосереднього закріплення на рівні конституції україни.

Але, навіть зважаючи на певні (хоча правильніше сказати – чималі) проблеми, які об’єктивно виникають в україні в сфері практичної реалізації принципів соціальної держави, ми все одно не можемо не погодитись з тим, що як в теоретичній площині, так і в сфері практичної діяльності держави та її органів влади, конституційне положення про соціальну сутність української держави виступає однією з найбільш вагомих основ, які забезпечують розвиток та регулювання соціальних відносин в україні. Чи вичерпується вплив конституції на регулювання соціальних відносин лише сферою дії тих норм, які закріплені в досліджених вище статтях конституції україни.

На нашу думку, попри всю значимість конституційного проголошення україни соціальною державою, ми повинні вказати ще на декілька важливих основоположних норм, які містяться в чинній конституції україни та мають істотний вплив на розвиток і регулювання соціальних відносин. Зокрема нею закріплюється існування загальної соціальної спільноти, якою є народ україни (причому цей народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, як зазначено в статті 5 конституції україни), або ж точніше –¬ українська нація. Більше того, в конституції україни цілковито відсутні норми, які б встановлювали будь - які положення, що розділяють народ або ж виділяють певні привілегійовані соціальні верстви.

Щоправда, при цьому цілком обґрунтовано вказуються на окремі групи, які потребують особливого захисту з боку держави (інваліди, люди похилого віку, непрацездатні, сироти тощо). Такий захист виправданий тим, що суспільство в даному випадку виступає своєрідним контрибутором соціальної допомоги для тих, хто за певних обставин вимагає її більше за інших. Зазначена соціальна допомога з боку суспільства реалізується не в формі директивних наказів держави, а як результат суспільного консенсусу стосовно підвалин соціального розвитку країни, коли, виходячи з принципів соціальної солідарності та соціального партнерства, суспільство добровільно бере на себе зобов’язання дбати про соціальну безпеку всіх без винятку членів суспільства. По - перше, виступаючи основним законом, що визначає основи державного і суспільного ладу, конституція україни має істотний вплив на розвиток та регулювання соціальних відносин. В цьому сенсі закріплені в конституції норми закладають в основу соціального розвитку країни фундаментальні для сучасного конституціоналізму принципи суспільної солідарності та справедливості, соціального партнерства, забезпечення гідного рівня існування для всіх громадян. При цьому конституція україни доволі чітко фіксує таку модель розбудови соціальних відносин, коли загальнодержавні інтереси органічно поєднуються з індивідуальними інтересами та потребами громадян, коли в суспільстві на соціальному рівні діє принцип відповідно якого запорукою добробуту та соціальної безпеки кожного є добробут та соціальна безпека всіх. Більше того, конституція україни не припускає можливості будь - якої регіональної соціальної стратифікації, коли одним регіонам країни необґрунтовано надаються більші соціальні преференції, ніж іншим. Водночас, покладені конституцією україни на державу зобов’язання із захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина (наразі ми ведемо мову виключно пор групу соціальних прав) робить її активним учасником соціальних відносин, коли через необхідні державно - владні повноваження органи державної влади реалізують цілеспрямовану й активну соціальну політику покликану гарантувати гідний рівень життя, освіти, охорони здоров’я тощо. Наразі ця модель ще доволі складно реалізується в україні, що зумовлено як об’єктивними причинами матеріально - економічного характеру, так і відсутністю відповідної законодавчої бази, яка б забезпечила безпосередню дію передбачених конституцією механізмів регулювання соціальних відносин. На наше переконання, ця тема є однією з домінантних для сучасного етапу конституційного розвитку україни, оскільки майбуття нашої держави безпосередньо залежить від того, яким саме чином розвиватимуться соціальні відносини і чи займатиме конституція україни в процесі їх регулювання та розвитку належне їй місце.