пісню про українську природу

пісню про українську природу

У жодній країні дерево народної поезії не зродило таких величавих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. От самостоятельного культурного развития украинского народа можно ждать самых отрадных результатов, ибо нет никакого сомнения в том, что это одна из даровитейших ветвей славянского древа. Незважаючи на неволю, в якій перебувала українська нація протягом декількох століть, завдяки невичерпності її духовних першоджерел пісня наповнювала суспільні настрої духовною силою віри в краще життя, мобілізувала народний дух на кардинальні звершення. Отож мав рацію академік микола жулинський, коли сказав, що така гармонія тексту і мелодії, яку виражає українська народна пісня, - планетарна естетична рідкість. Жодна інша нація в світі не може похвалитися такою кількістю мелодійних, задушевних, ліричних і героїчних пісень, якими милується весь світ, від яких приходять у захват видатні зарубіжні композитори, письменники, поети.

Тож не випадково до витоків української народної пісні зверталися такі добре відомі в музичному світі композитори, як бах, брамс, вебер, гайдн, глинка, дворжак, ліст, моцарт, чайковський, шопен, шуберт та інші. Як спитаєте мене ви — звідки сі казки й легенди, повні пахощів весняних, холодку долин зелених, диму легкого вігвамів, шуму - реву водоспадів, реву дикого, страшного, як громи, що в горах трублять, я скажу вам, відповім вам. Круг вігвамів індіанських розстилались ниви, луки, вдалині шуміли сосни, бір стояв, зелений влітку, білий, сивий в день зимовий, повний співу і зітхання. Гей, веселі ті потоки кожний здалеку пізнав би по їх поводі весною, по сріблястих вільхах влітку, по тумані в день осінній, а зимою по тих хвилях, що припали білим снігом. Ви, хто любите природу, сутінь лісу, шелест листя, в сяйві сонячнім долину, і дощі, і завірюхи, і річки, що рвуться вдалеч в неприступних нетрях бору, і на горах грюкіт грому, ви, хто любите легенди і красу балад народних, сей далекий, ніжний голос днів, давно - давно минулих, голос тихої задуми, що бринить нам ледве чутно, так наївно, що не знаєш. Пісня се чи, може, казка, — ви послухайте і сюю оджибвейськую легенду, ви, в чиїм серці не погасла віра в бога і природу, в іскру божу у людини, ви, хто знаєте, що завжди людське серце знало муки, знало сумніви і сльози і у царство правди рвалось, що крізь темряву глибоку нас веде рука господня і підтримує у стомі, — ви послухайте сей щирий, сей переказ первостайний, пісню сю про гаявату.

На верхів ї скель червоних, скель великої плащини, там стояв життя владика, гітчі - маніто могучий, і з верхів я скель червоних він до себе звав народи, звідусіль людей скликав він. Від червоного бескета одломив рукою камінь і зліпив із нього люльку, і оздобив візерунком; а над річкою він вирвав очеретяну стеблину і цибух зробив для люльки; і червоною корою із лози набив він люльку, і дихнув на ліс зелений. і від подиху у лісі загойдались раптом віти і, зустрівшись, зайнялися; і на горах на високих запалив їм люльку згоди гітчі - маніто могучий на ознаку, що на раду всі народи він скликає. Спочатку — мов темна смужка, потім — наче синя пара, закруглявся у повітрі, як зимою ліс верхів ям, сніжно - білими клубками плив все вгору, вище й вище і торкнувся врешті неба, і розлився, розкотився в сизих хвилях над землею. із долини тавазснта, із долини вайомінга, із лісної тоскалузи, від скелястих гір далеких, від озер країни снігу, — звідусіль усі народи дим угледіли на небі, дим, що йшов із люльки згоди.

Йшли чоктоси і команчі, йшли гурони і мендсни, дславсри і могоки, йшли шошони і омоги, пони йшли і чорноногі, оджибвсї і дакоти до великої плащини перед світлі божі очі. Дав я землю вам для ловів, дав вам води для рибальства, дав ведмедя і бізона, дав вам сарну і оленя, дав бобра вам і козарку, напустив я риби в ріки, на болота — диких птахів, — що ж примушує вас нищить, убивать один другого. Окуніться ж ви в джерело, що сріблиться перед вами, змийте фарби, фарби бою, змийте з тіла плями крові, закопайте свою зброю, люльки висічіть з каміння, очерету наламайте і, оздобивши їх пір ям, запаліть собі на згоду і живіть віки братами.

із червоного каміння всі зробили мовчки люльки, очерету наламали і оздобили їх пір ям, і іти додому стали в ту хвилину, як завіса темних хмар заколихалась і у дверях світлих неба гітчі - маніто сховався, оповитий білим димом, білим димом люльки згоди.

Зняв він вампум в ту хвилину, коли спав на верхогір ї міше - моква, наче камінь, тихо він підкравсь до нього, так підкрався обережно, що його сливе торкались гострі пазурі ведмедя. Хоч йому пташки співали і квітки лили в долинах дивні пахощі для його, хоч йому річки шуміли, темний гай лунав піснями, та сумний був завжди вебон, самітний він був на небі. Раз удосвіта, уранці, в час, коли село ще спало і туман, як білий привид, понад річкою проходив, він угледів, що в долині ходить дівчина — ламає очерет і довгий півник понад річкою в долині. Вебон, дивлячись на землю, з того часу бачив очі, тільки очі бачив вранці, як два озера блакитних в очереті — вони сяли, і красу очей небесних полюбив прекрасний вебон через те, що був такий же він самотній серед неба, як і дівчина в долині. Став він усміхом - промінням їй всміхатись, гріти сонцем, зачаровувать словами, заколихувати ніжно тихим шелестом і шумом, ледве чутним співом лісу, і її він взяв на груди, пригорнув до серця ніжно, і вона на грудях в його загорілася зорею. О, се він приносить хуги, по лісах свистить і виє, стелить кригу на озера і жене на теплий південь чайку, чаплю і баклана в очерет густий на гнізда, на лимани — тихі води.

Забавлялася нокоміс, забавлялась і гойдалась на зеленім винограді, а суперниця нокоміс із - за заздрості своєї пополам перерубала гілочки тонкі під нею, і на мускоде упала, на зеленую долину, замираючи від жаху, літнім вечором нокоміс. Вже не дівчина нокоміс у ті дні була — і швидко влітку місячної ночі народилася венона між лілеями на моху; і в долині, як лілея, виростала безтурботно. і багато розказала у сі дні йому нокоміс про зірки, що сяють тихо, показала гаяваті золоту мітлу на небі — ішкуду в огнистих косах, показала танець смерті в час північний, в час зимовий, вояків відважних тіні, чорні тіні в зброях, в перах, показала гаяваті путь всіх привидів і духів — білу путь на темнім небі, повну привидів і духів. і невтомний оповідач, щебетун, хвастун великий, ягу, вірний друг нокоміс, що багато бачив світу, лук зробив для гаявати, лук із ясеня, а стріли із міцних гілок дубових. Нехай же завжди з нами буде рідна пісня, нехай збереже вона тепло наших сердець, наше життя, нехай робить всіх душевнішими, красивішими у своїх почуттях, підносить нашу національну і людську гідність. Французи вибрали елегантність і красу, угорці - любов до господарювання, німці дисципліну і порядок, діти росії - владність, польщі - здатність до торгівлі. Знати свій народ – це знати мамину пісню, що сіяла в душі дитини зернятка, котрі зійшовши, виростали в добро і ласку людини; це знати батьківську хату; це знати бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом; це знати дідусеву казку про правду і кривду.

Одна людина чи група людей, переживаючи якесь сильне почуття(радості, смутку, гніву, тощо), під час праці або відпочинку складали текст пісні разом з мелодією. Голосіння, жартівливі пісні, історичні пісні, козацькі пісні і думи, балади, колискові пісні, колядки та щедрівки, кріпацькі та купальські пісні, ліричні пісні та балади, наймитські, обрядові і побутові пісні, патріотичні і повстанські пісні, танці і хороводи.