конституція україні 2004

конституція україні 2004

В основу даного закону було покладено законопроект № 4180 про внесення змін до конституції україни в остаточній редакції тимчасової спеціальної комісії верховної ради україни по опрацюванню проектів законів україни про внесення змін до конституції україни від 21 червня 2004 року.

Проект пройшов необхідну процедуру розгляду у конституційному суді україни й одержав санкцію суду стосовно можливості його внесення на голосування до верховної ради україни.

Внесений до парламенту законопроект № 4180 був суттєво відмінним від законопроекту № 4105, який уже був проголосований у верховній раді україни раніше, але не отримав необхідної кваліфікованої (300) більшості голосів. Отже, остання версія законопроекту № 4180 була суттєво відмінною від проекту з тим самим номером, який був предметом розгляду у венеціанській комісії в грудні 2003 року.

Закон № 2222–iv є суттєво відмінним від своїх попередників (законопроект № 4105, перша версія законопроекту № 4180) вже хоча б тому, що в ньому передбачається обрання президента україни на всенародних виборах. На наш погляд, вибори депутатів парламенту на виключно пропорційній основі є недостатньо виваженою спробою поліпшення українського виборчого законодавства. Однак перед запровадженням такої зміни виглядало б доцільним випробувати нову систему виборів до верховної ради спочатку на практиці, а вже потім, в залежності від результатів такого випробування, вирішувати питання про її закріплення на конституційному рівні. Хоча фінальна версія української конституційної реформи стала найбільш поміркованою з усіх, що пропонувалися раніше, її ефект можна буде спостерігати вочевидь не найближчим часом. Системним недоліком конституційної реформи є, на нашу думку, віднесення окремих міністрів кабінету міністрів україни (в сенсі їх призначення на посаду та фактичного підпорядкування) до президента україни, а решти – до верховної ради та прем& 146єр - міністра україни.

Оскільки посада президента україни за реформою залишається не тільки представницькою, але й реально впливовою стосовно окремих виконавчих функцій (зовнішня політика, внутрішня безпека й оборона), остільки на практиці це загрожує деформацією виконавчої вертикалі, відверто непродуктивною конкуренцією президента, прем& 146єр–міністра та секретаря ради національної безпеки і оборони україни (рнбо) в рамках загальної гілки державної виконавчої влади.

Нам здається, що автори конституційної реформи шукали стратегічного компромісу, але знайдений ними вихід виявився компромісом кон& 146юнктурних тактик. На наше переконання, таке рішення й така версія політичної реформи робить україну не стільки парламентською республікою, скільки незручним правовим конгломератом, непослідовним у конституційному сенсі європейським політичним новоутворенням. Та обставина, що за реформою президент україни може розпустити парламент в трьох випадках (кожен з яких може бути результатом ширшого кола причин) робить тезу про перетворення україни з президентської республіки на парламентську непослідовною. Сьогодні президент є прямо причетним до формування кабінету міністрів й призначення голів місцевих державних адміністрацій (української версії губернаторів). Звісно, якби українські губернатори замість їх призначення президентом обиралися на місцях, це могло б стати достатньою причиною для конституційної реформи.

Що ж стосується відносин між президентом і верховною радою (парламентом) україни, то вони за реформою не тільки не змінюються на користь верховної ради, але й переходять до більшої залежності парламенту від волі президента. Хоча, за свідченням фахівців, часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав і свобод громадян пояснюється не так українською правовою нерозвиненістю (так вважає офіційний страсбург), скільки низьким рівнем доходів українського населення. Проте україна – дуже молода демократія, й навряд чи застосування парламентських механізмів і процедур для розв& 146язання більшості її проблем справді імпонуватиме її молодій політичній системі. Зрештою, президента з пореформеними повноваженнями можна було б обирати в парламенті, й тільки підпорядкованість йому місцевих державних адміністрацій все ще дозволяє розглядати його посаду в якості балансової противаги до законодавчої гілки влади в державі. Ющенка україна одержала шанс стати не тільки демократичною, але й позитивно відчуженою (на кшталт країн прибалтики) від пострадянських республік країною. Але саме тому одної лише присутності росії на довгих українських кордонах достатньо для доведення необхідності українського президентського республіканізму.

Саме в цьому контексті варто звернути увагу на організаційну невпорядкованість українських політичних сил, фракційну егоїстичність їхніх інтересів, все ще неподолану демагогічність національних парламентських дебатувань. Парадокс конституційної реформи полягає також у тому, що розмиваючи надалі в строкатому парламентському середовищі відповідальність за стратегічні рішення в країні, реформа демонструє різко зрослу політичну вимогливість до тактичних парламентських маневрів і операцій. З одного боку, за поточну внутрішню та стратегічну зовнішню (визначення засад) політику україни відповідатимуть паралельно кабінет міністрів і верховна рада україни.

Так, якщо за статтею 81 діючої конституції україни рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата україни у випадках складення повноважень за особистою заявою, а також припинення громадянства або виїзду на постійне проживання за межі україни прийматиметься верховною радою україни, то за реформою. Втім, новий порядок позбавлення депутатських повноважень свідчить не тільки про запровадження жорсткої фракційної дисципліни у верховній раді, але й про нівеляцію ролі особистості в українському політичному процесі. Виглядає так, що вибори до верховної ради україни ризикують стати ланкою в механізмі запровадження не стільки електоральних, скільки партійних пріоритетів. Особисті психологічні якості парламентарія, його індивідуальний досвід, інтелект, а також географічна належність до певного регіону навряд чи будуть тут використовуватися. Загалом, як показують відкриті попередні розрахунки, запровадження чисто пропорційної системи виборів до парламенту ризикує призвести до того, що 85–90 % депутатського складу становитимуть виключно жителі столиці україни києва. Навпаки, можна стверджувати, що в частині оновлення статусу народного депутата конституційна реформа вдалася до філософської редукції, правово–логічного спрощення, приниження конституційної матерії до вимог пласкої законодавчої тактики.

Ющенко) вимагала відставки уряду та центральної виборчої комісії (цвк), а також термінового внесення змін до закону про вибори президента, йшлося не про політичні вигоди опозиції, а про відновлення органічного права народу україни голосувати для здійснення своєї суверенної волі. Оскільки політичне право обирати й бути обраним передує всім владам, їх гілкам і розгалуженням – від парламенту й президента до кабінету міністрів й цвк україни включно, виборчі права громадян україни, їх обсяг та режим здійснення не могли бути предметом кон& 146юнктурних домовленостей. Це означало принципову неможливість поліпшення українського виборчого законодавства під гарантії парламентського голосування за конституційну реформу, як і будь - якого голосування взагалі. Тому рішення відносно того, чи робити другий тур президентських виборів чесним і прозорим, не могло й не повинно було залежати від вищих, але все одно приватних, по суті, домовленостей. Цінності, які при цьому безпосередньо зачіпалися, були незрівнянно вищими від інтересів парламентських фракцій чи претендентів на президентську посаду.

Так або інакше, але внутрішня політика україни стала на майбутнє прерогативою парламенту – політичної інституції, курс якої в умовах україни можна зовнішньо коригувати.

Тому збереження авторитету й дієвості посади президента, а також його залежності від прямого народного волевиявлення лишається в україни імперативним завданням. Даний аргумент підсилюється тим, що україна перебуває на рівні розвитку, коли її фінансово–економічна потуга й публічна політика є практично зрощеними.

Тому запроваджена за реформою редукція статусу президента до представницьких й зовнішньополітичних функцій виглядає, на наш погляд, загрозливою навіть для забезпечення інтересів державної незалежності. Як можна передбачити, корпоративізм у політичній системі україни після запровадження реформи зросте, а вплив фінансово–економічних груп на парламент набуде системного характеру.

Втім, запровадження конституційної реформи з радикальною трансформацією повноважень президента між першим і другим туром президентських виборів суперечило навіть просто здоровому глуздові. Адже ні з точки зору права, ні з позицій ефективної політики не повинно було статися так, щоб громадяни україни в першому турі виборів голосували за президента з одним конституційним статусом, а в другому – за президента із статусом вочевидь іншим. Безпрецедентний за своїми масштабами в новітній історії україни, перманентний помаранчевий мітинг обстоював не зміну формально - юридичних інститутів, а заміну фактично корумпованої живої влади.

Загалом, враховуючи зазначені вище особливості української політичної ситуації, ми пропонуємо переробити законопроект про внесення змін до конституції україни в напрямку принципово інших тем. З визначення україни в якості президентської республіки випливає, що верховна рада україни (парламент) повинна затверджувати уряд, сформований безпосередньо президентом. Верховна рада (парламент) україни повинна ефективно контролювати діяльність уряду й взагалі виконавчої гілки влади в державі через постійні і тимчасові парламентські комітети й комісії. Задля досягнення цієї мети контрольні функції парламенту й вільної громадськості (громадян, неурядових організацій) мають бути на законодавчому рівні суттєво підсилені. Корисним у даному випадку виглядає також розробка й прийняття спеціального закону про імпічмент, а також про парламентські тимчасові, слідчі та інші комісії. Необхідно також розробити і прийняти окремий закон про конституційне судочинство, оскільки без детального врегулювання процесуальних питань на рівні закону конституційний суд україни надалі не зможе вважатися судом конституційної юрисдикції в повному розумінні цього поняття. Підтримка державного обвинувачення в кримінальних процесах та представництво інтересів держави в цивільних процесах, функціонально вона має стати підрозділом міністерства юстиції. Необхідно ліквідувати державний комітет телебачення та радіомовлення, його функції за конституцією має виконувати національна рада з питань телебачення та радіомовлення.

Коментарі