європа та її болісні минувшини реферат

європа та її болісні минувшини реферат

Кінцевою метою руху було створення у просторі між францією та росією, між балтійським, адріатичним та чорним морями спільного економічного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик - історичних, культурних, господарчих, релігійно - етичних тощо - засвідчували близькість значнішу, ніж до зовнішніх стосовно них росії та франції, інших германських та романських народів. На політичному небосхилі науманн був знаний як провідник націонал - соціального (не плутати з націонал - соціалістичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине річище дві найпотужніші хвилі німецької історії - національно - буржуазну та соціалістичне орієнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства і німецького ідеалізму, гуманізму і класової солідарності, демократії та монархії - намір, що мав з’явитися, за висловом сумлінного історика фрідріха майнеке (1862 - 1954), немов добра фея біля колиски нової німеччини та залишити їй свій чарівний подарунок. Ця найшляхетніша мрія німецької історії, значно спричинившись порозумінню між робітництвом та буржуазією й серйозно вплинувши на усталення ревізіонізму в соціал - демократії, не була, проте, реалізована; була б вона вдалася, гітлерівський рух, на думку майнеке, ніколи не набув би успіху.

Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів - вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центральноєвропейському регіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку росії чи німеччини - для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому - як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього. Основоположним аргументом на її користь є належність усіх народів означеного регіону до єдиного середньоєвропейського типу, єдиної середньоєвропейської людської групи (menschheіtsgruppe mіtteleuropa), гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою - схожим господарчим темпераментом, господарчим характером, що надає науманнові змогу казати про єдиний середньоєвропейський господарчий народ, який сповідує єдину нову соціально - економічну конфесію. Водночас стан середньоєвропейської спільноти характеризує, з огляду на сусідню західноєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення. Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета середньої європи є поєднання німецьких та ненімецьких первістків таким чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага. ідеологічними підмурівками середньої європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенітету.

З появою середньої європи скасовується актуальність небезпечних з огляду на наслідки різноманітних панславістських та все - німецьких проектів, а також планів великої сербії, великої румунії і т. З культурно - цивілізаційних міркувань науманн рішуче відкидає будь - яку можливість спілки німеччини з росією, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої військової експансії. Сторінки середньої європи пройняті високим оптимістичним пафосом, поетично - романтичним піднесенням щодо перспектив майбутнього співтовариства; теплі, проникливі, навіть сентиментальні вислови про лагідне співіснування, обопільне національне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по - німецькому розважливими пасажами щодо необхідності порядку, дисципліни, субординації (в чому він, звичайно, має рацію), які, дисонансуючи з загальним настроєм і духом книги, можуть, ніде правди діти, дещо відcахнути ліричну душу слов’янина. В своїй останній середньоєвропейській статті тимчасове прощання науманн висловлює впевненість, що, попри всі негаразди останнього часу, ідея середньої європи не буде остаточно відкинута, її істинність і життєвість забезпечуються самим буттям - психологічними, господарчими, географічними чинниками, тому все штучне й довільне, що є в цій ідеї - минеться, об’єктивно зумовлене - залишиться; з поглядом у близьке чи віддалене майбутнє вони (прихильники середньої європи.

Безперечно, в концепції середньої європи як явищі інтелектуальної історії німеччини вельми вагомим є елемент німецького месіанізму - переконання, що німеччина має певний метафізичний обов’язок перед богом та людством, виправданий sub specіae aeternіtatіs сенс буття, гідний великої нації. Тоді як на стабільному заході німеччина могла прислужитися хіба що пригніченим ірландцям та фламандцям, на схід від неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу.

Була б німеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну місію визволителя, вона мала б не лише щиру вдячність тогочасної генерації, а й справжню приязнь і відданість наступних, здобула б на майбутнє в особі кількох націй половину континенту зичливих друзів та надійних союзників. Через те най - далекоглядніші й найсумлінніші політики німеччини невтомно застерігали від будь - яких експансіоністських намірів у східній європі, ба більше - наполягали на необхідності скупчення сил для протидії росії. На сході, але аж ніяк не на заході, матимемо ми культурні завдання поза нашими кордонами (українців, як і переважна більшість інших європейських дослідників, вебер зараховував до західних слов’ян). Вважає росія за свою місію уярмлення європи та азії - то її справа, ми ж вбачаємо місію німеччини в тому, щоби врятувати європу та азію від цього гноблення москальства. Він зауважує, що вже впродовж другої генерації німеччина захищає європейську культуру від навали московського варварства, і це не є евентуальна політика, а доля, призначення німеччини, її місія людству.

Натомість як у німеччині, так і в європі гору узяв неприборканий націоналізм, у чаді якого європейські політики втратили розважливу спроможність адекватно сприймати й оцінювати події, не розгледіли великої конструктивної вартості цієї ідеї, а перемога над німеччиною та віддаленість росії лише зміцнили ілюзію безпеки, внаслідок чого грандіозний шанс перевлаштування європи не був реалізований. Ще може з’явитися інший шанс відновити спільноту вільного й творчого життя, вибудувати вільну, ре - інтегровану, пострадянську європу - шанс, який, у разі його отримання, захід не матиме права проігнорувати.

Стратегії історизування та їх використання в європі (жорж мінк) — 13 повторюваність і різноманітність феноменів пам’яті в європі — 14 декілька міркувань з приводу понять — 17 минуле розділеної європи.

Та інші теми суперечок — 41 кольори колонізації у франції — 43 зображення певного історичного періоду в алжирських шкільних підручниках — 45 відійти від рецидивів історії — 49 література — 50. Осягнути голокост, осягнути європу (данієла розенберґ) — 51 іспанія і війна в європі — 51 міжнародна ізоляція іспанії — 54 на шляху до європи — 57 література — 65. Комісії істориків — архітектори примирення (анна базен) — 105 двосторонні комісії істориків як архітектори примирення — 106 зв’язок комісій істориків із політикою — 109 підсумки роботи різних моделей — 113 література — 118. Питання транснаціональної дискусії (дорота даковська) — 129 цеглинка в німецько - польському діалозі — 130 перемінлива конкуренція жертв — 133 хто сіє вітер. Глухі кути й подолання змагання між пам’яттю про ґулаґ і освєнцим (паскаль боннар і маркус мекль) — 167 від порівняння комунізму й нацизму до протистояння між пам’ятями.

Поразка європейського союзу в кіпрському ідентичнісному конфлікті (жиль бертран) — 208 кіпрський ідентичнісний конфлікт — 209 націоналістична еліта захоплює політичну арену — 211 перемовини між громадами у безвиході — 213 сліпота єс — 215 література — 219. Обмеження стерилізованого й застиглого минулого (валері розу) — 220 амбіції європейської історичної канви — 221 обмеження офіційної європейської пам’яті — 224 література — 229. Виділення основних стратегій примирення через спокуту, стратегію історизування конфліктогенного спадку та історичного боргу, стратегію активації пам’яті про голокост, стратегію регіоналізації, амбівалентності, стратегію амнезії та активації пам’яті. Виділено стратегію примирення через спокуту, стратегію історизування конфліктогенного спадку, стратегію історичного боргу, стратегію активації пам яті про голокост, стратегію регіоналізації, стратегію амбівалентності, стратегію амнезії, стратегію активації пам яті. Під стратегіями історизування мається на увазі культурно зумовлені (урочисті, культові, ритуальні) способи легітимації інститутів в межах символічного поля історичної культури.

Вони зорієнтовані на публічність та на символічну репрезентацію, мають типізований характер (повторюються) та водночас слугують спеціальними механізмами соціального контролю. Якщо задатися питанням, яка історична пам ять з явилася протягом періоду незалежності україни, то без сумніву це буде пам ять, ґрунтована на національному метанаративі. Націоналізація пам яті йшла паралельно із націоналізацією історії, яка в академічному середовищі означала відмову вітчизняної історіографії від використання радянських шаблонів. В україні як і у всіх пострадянських країнах, можливо, за виключенням білорусі, почали формуватися національні міфи та наративи, покликані посилити солідарність громадян та легітимізувати владні еліти як такі, що здатні самостійно керувати без “допомоги старшого брата”. Здебільшого цим шляхом йдуть всі країни, що вже казати про ті суб єкти міжнародного права, що довгий час були позбавлені привілею мати свою окрему історію. Щоправда гетьмана івана мазепу, письменника івана франка (який є регіональним західно - українським героєм), філософа григорія сковороду (через недостатню популярність), зображення яких містяться на гривневих купюрах, складно включити до національного пантеону героїв. Це варто пов язати із відсутністю політичного спротиву до процесу активації такої пам яті, адже майже всі політичні сили прийняли платформу незалежності україни та знайшли спільний мовчазний консенсус у її підтримці або нейтралітеті до її розвою. і навіть, якщо змінюються акценти в бік подільшої націоналізації, як це стало із постаттю богдана хмельницького, то громадська думка у своїй масі на це не зважає. Серед нерадянської історичої пам яті, яку можна віднести до національного метанаративу, в офіційний український історичний канон було інтегровано історію київської русі в інтерпретації першої української держави, української козацької держави.

Легко помітити, що сторінки історії, які отримали владну індульгенцію, медійну лояльність та освітню підтримку, цілком вкладаються в рамки концепції державотворення. Ключові події довгого хх століття, голодомор 19321933 років та великий терор 1937 року, які входять до витвореного істориками національного метанаративу, набагато важче прокладали собі шлях до державного визнання, бо прямо суперечать радянському наративу і відповідно несуть у собі потенціал конфліктності. До цього процесу було залучено низку провідних вчених, всю вертикаль державної виконавчої влади, школу, медії, інтернет, громадські організації, українську діаспору.

Щодо дискусії навколо визнання голодомору геноцидом, можна сказати, що без такого означення цієї трагедії навряд чи вдалося б надати їй такого поширення, та деякою мірою обмежувалася б її суть. В українському суспільстві, в якому радянська спадщина залишається вагомою, символічні практики, особливо їхнє зовнішнє оформлення, наслідують радянські взірці. Ці теми, які як з ясувалося мають значний потенціал суспільного загострення, і щодо яких компроміс виглядає важкодоступним, політична влада за часів л. Власне, поява такої стратегії стала відповіддю на вимогу “переглянути радянську минувшину”, засудити злочини тоталітаризму та радянський режим як такий, а також порвати з радянськими традиціями пам яті. Питання про використання стратегії амбівалентності як способу відвернення уваги від більш суспільно важливих інформаційних приводів, наприклад економічних та інших негараздів потребує додаткового дослідження. Так, ювілеї західноукраїнської народної республіки і данила галицького відзначалися у львові, а останнього першого секретаря цк кпу володимира щербицького святкували у дніпропетровську.

Ще один приклад із двома редакціями вступної статті “книги пам яті україни” - мартирологу загиблих на фронтах другої світової війни українців наводить р. Така інструменталізація пам яті вкупі із замовчуванням окремих подій історії в українському суспільстві, що перебувало в стані аномії, обмежувала будь - яку серйозну дискусію, зберігала існуючий status quo у масовій свідомості та сприяла “рутинізації” складних історичних проблем. На амбівалентну політику влади реагували і продовжують реагувати медії, розміщуючи в етері як контент, що відображає як націоналістичний наратив, так і радянський. Все це сприяло побудові своєрідного історичного симбіозу радянського та націоналістичного наративів, що був спрямований на підтримку вже існуючих практик, в першу чергу тих, що були успадковані із радянських часів. Поки цей симбіоз виконував свою місію помірної легітимації влади як центриської сили, яка балансує між правим націоналістичним флангом та лівим комуністичним, та не викликав активних суспільних дискусій, він виконував свою роль. Місцеві органи влади, як репрезентанти місцевих громад, мають широкі повноваження у здійсненні історичної політики, і цілком успішно їх використовують, зокрема у питаннях перейменування різних топонімів та встановленні нових пам ятників. Цікаво, що якщо амбівалентні стратегії історизування покликані були “зблизити регіони”, то регіоналізація символічних практик навпаки лише збільшує відстань між ними, адже кожен регіон отримує карт - бланш на впровадження своїх “місць пам яті”, які нерідко в різних регіонах країни належать до діаметрально протилежних репрезентацій минулого. Як вже згадувалося передумови конфліктогенності закладені, в першу чергу, в новопосталих масивах пам яті, ключові персоналії з яких за радянських часів були проголошені “ворогами народу” та “зрадниками”. Другий заряд конфліктності мають постаті радянського або російського імперського минулого, які протистоять національному наративові у його поміркованому варіанті. Останній приклад, ще раз доводить ту просту істину, що здійснення символічної або комеморативної практики залежить не тільки від об єкта вшанування, а й від інших факторів, таких як суб єкти та механізми її реалізації. Однією із дискурсивних рамок, яка найчастіше використовується у конфліктних іграх із минулим, є рамка звинувачення у переписуванні історії, яка розуміється “об єктивно” існуючою цінністю, і звичайно в разі “посягання” на неї здатна викликати у людей відчуття втрати цієї цінності, і як наслідок опору.

Таким чином, історичні питання переходять до юридичної площини, визначеної законами і судами, уникаючи тим самим варіативності у питанні розв язання складних завдань минулого. Виробляється своєрідна граматика правил і норм для врегулювання післяконфліктних ситуацій, створюється комісії на кшталт “правда і правосуддя”, “правда і примирення”. Київський апеляційний суд прийняв справу до впровадження, розглянув її та визнав, що висновки слідчих сбу про вчинення підсудними сталіним (джугашвілі) й. Поза тим, якшо в європі використання юридичних практик спрямоване на окреслення винуватих і примирення на цій основі (німці визнали голокост і примирилися із ним або іспанці після довгого періоду амнезії визнали злочини генерала франко і на цьому грунті шукають порозуміння), то суд над організаторами голодомору не містив у собі передумов взаємного примирення через спокуту, хоча б тому, що ніхто не покаявся за злочини сталіна та ніхто не сказав. Процес над призвідниками голодомору в гіршу сторону відтіняє його колуарність та так би мовити формальність, що унеможливили будь - яку активну суспільну дискусію. Крім цього, треба підкреслити, що матеріальна допомога в україні надається переважній більшості літніх людей за законом україни “про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” та соціальною програмою “турбота”, проте в текстах цих документів про голодомор нічого не сказано. Двостороння українсько - польська комісія істориків сприяла налагодженню контактів між академічними колами та визначенню больових точок примирення, а далі вчені проводили панельні засідання, де суперечливі питання обговорювалися та фіксувалися. Наразі, зроблено суттєві кроки для того, щоб подолати відчуження в оцінках українською та польською сторонами подій волині 1943 року, принаймні на офіційному державному та науковому рівнях. Щоправда, українській стороні, принаймні номінально, довелося піти на деякі поступки, зокрема дозволити польській стороні відкрити меморіал орлят - пам ятник польським воякам, які загинули в україно - польській війні 1918 року та польсько - радянській війні 1920 року.

На відміну від доволі успішної україно - польської співпраці щодо обговорення спірних історичних сторінок, подібні україно - російські проекти, зокрема у вигляді спільних комісій із узгодження шкільної історії, за словами українських істориків, навіть незважаючи на санкцію з боку влади, є надзвичайно складними для реалізації. Численні спроби на законодавчому рівні надати статус учасників бойових дій воякам упа та іншим членам українських національно - визвольних організацій не пройшли у парламенті. Ця шкільна програма розрахована не те, щоб стати над війнами пам яті в сучасній україні, зробити якісний і цікавий молодому поколінню продукт, з допомогою якого майбутні громадяни україни приймуть українську історію як свою, а крім цього ще й навчаться самостійно мислити.

Разом зтим, було жорстко розкритиковано нинішні підручники з історії через представлення головно “ексклюзивної історії українців”, неврахування новітніх здобутків історичної науки та в цілому невідповідності до стандартів історичної освіти країн єс. Питання нової концепції шкільної освіти стало одним із небагатьох прикладів того як академіча дискусія фахових істориків переросла у суспільне відкрите незаангажоване політикою обговорення із залученням вчителів, медій, політиків, парламентарів. У наш час інформаційного плюралізму ефективно замовчувати певні дані майже неможливо, набагато ефективніше розбавити їх іншою інформацією та змінити акценти.

Поза тим, саме та частина національного наративу, яка підтримувалася у радянському союзі, найлегше та майже без будь - якого спротиву сприймається як політичними елітами так і громадянами україни загалом, незважаючи на регіональні вподобання, які інколи дуже сильно відрізняються. Проте, ситуацію ускладнює те, що національна історіографія здебільшого переглянула радянську минувшину, разом з тим, дуже значна частина медій та населення трактують її досить прихильно. Чи дієвці, які опираються на дві домінуючі в україні моделі пам яті та наративи (націоналістичний і радянський), послуговуються різними стратегіями історизування. Усвідомлюючи, що провести чітку класифікацію неможливо, все ж на основі вищевикладеного припустимо, що прихильники націоналістичної версії історії частіше використовують стратегії активації, а прихильники радянської версії - стратегію амнезії, амбівалентності та регіоналізації. Голокост - систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу.

Це було пов язано з фізичною та психологічною втомою населення, страхом перед майбутнім, соціально - економічною виснаженістю внаслідок участі у війні, розміщенням радянських окупаційних військ на території країн. Хоча болгарія, угорщина та румунія наприкінці війни перейшли на сторону антигітлерівської коаліції, вони також несли відповідальність за те, що тривалий час підтримували нацизм. Зокрема, євреї, які повернулися з концентраційних таборів до своїх помешкань, виявили, що там проживають нові мешканці, які неохоче звільняли приміщення. Етнічних німців з різних країн, яких нацисти розселили на завойованих ними територіях (так звані фольксдойч), звинувачували в колабораціонізмі, позбавляли громадянських прав і виселяли, залучали до примусової праці на користь країн, спустошених німеччиною в ході війни.

Виселення німців з території східної пруссії, що переходила до радянського союзу, польщі, чехословаччини, угорщини, румунії (6 - 8 млн), супроводжувалося проявами помсти, пограбуванням, приниженням. Наприкінці 1940 - х — у 1950 - х роках провідні діячі східноєвропейських компартій на підставі підкинутих сталіну західними спецслужбами документів були звинувачені в зраді й шпигунстві. В економіці відбувалося одержавлення приватних підприємств, націоналізація землі; добровільне, а подекуди й примусове, залучення селян до кооперативів поєднувалося зі спробами (невдалими) перенести на європейський ґрунт радянські колгоспи.

Велася підготовка до здійснення радянської військової інтервенції в югославію, однак цим планам завадила спочатку війна в кореї, а потім смерть сталіна. В югославії для селян були скасовані обов язкові постачання сільгосппродукції, вони могли виходити з кооперативів і створювати фермерські господарства, продавати й орендувати землю, використовувати найманих робітників. Частина з тих, хто з різних причин не хотів повертатися до радянського союзу, потрапила до західних зон окупації німеччини й згодом опинилась у західноєвропейських країнах, сша, канаді, австралії. Частина з них залишилася в країнах центрально - східної європи та приєдналася до українських громад, що здавна існували в польщі, чехословаччині, румунії, угорщині, болгарії та югославії. Українці нарівні з титульними націями повною мірою відчули на собі всі вади комуністичного тоталітаризму, але зуміли зберегти національну ідентичність. Було ліквідовано майже всі школи з українською мовою навчання й українські освітні та культурні громадські організації по селах, заборонено використовувати в публікаціях українські назви місцевості. Проте після другої світової війни українські установи, культурно - освітні та наукові заклади й організації, створені в чехословаччині в 1920 - 1930 - х роках українськими емігрантами, були ліквідовані, а ті українці, які не встигли або не захотіли емігрувати на захід, були депортовані до срср, де зазнали репресій. У післявоєнній югославії нечисленна українська громада й українська культура мали підтримку держави; були організовані народні школи з українською мовою навчання, українська художня самодіяльність. Між українською, білоруською та литовською рср, з одного боку, і польським комітетом національного визволення (фактичним урядом) — з іншого було підписано угоду про обмін населенням. Комуністичне керівництво польщі використало цю подію як пропагандистський привід і відразу ухвалило рішення про переселення українського населення до воєводств, утворених на колишніх німецьких землях. Замовчування чи однобічний виклад цих фактів у наш час не пом якшать болю скривджених та їхніх близьких і не сприятимуть поглибленню порозуміння між нашими народами.

Значною мірою політична орієнтація в цих країнах визначалася під впливом перебування на їхній території радянських військ, які залишилися там після завершення другої світової війни.

У більшості з них розпочалися перетворення в політичній, соціально - економічній та інших сферах, відповідно до сталінської моделі з притаманною їй жорсткою централізацією економіки й засиллям партійно - державної бюрократії. Вихід соціалістичної моделі за межі однієї країни (срср) і поширення її на європу й азію, а після революції на кубі (1959) — на американський континент привів до оформлення об єднання країн, яке комуністична пропаганда пафосно назвала світовою системою соціалізму, або соціалістичним табором. Внутрішні економічні плани членів рев координувалися, існував обмін науково - технічною інформацією, а в 1970 - х роках було створено спільний інвестиційний банк. Що більше технологічних новинок з являлось у світі, зокрема в галузі електронно - обчислювальної техніки, енерго - й ресурсозбережувальних виробництв і технологій, то помітнішим ставало відставання срср та його союзників від заходу.

Постачання дешевого палива й сировини із срср (основна стаття радянського експорту) помітно знизилося, а нічого іншого радянський союз не міг запропонувати.

Наприкінці 1970 - х років не тільки соціалістичні, а й західні країни зіткнулися з необхідністю прискореного впровадження енергозбережувальних технологій, блискавичного реагування на наукові винаходи, потребою якнайшвидше впроваджувати їх у виробництво, оперативно змінювати асортимент продукції, поліпшуючи її якість. Які основні, на вашу думку, зміни відбулися в центрально - і східноєвропейських країнах, у яких було встановлено прорадянські режими, у суспільно - політичному житті та в економіці. Яку, на ваш погляд, роль відігравав срср у формуванні соціально - економічної та політичної ситуації в країнах центрально - східної європи в період сталінської диктатури.

Цей матеріал не є аналізом або спробою підсумувати здобутки сучасної історіографії – як української, так і польської чи світової – у вивченні та оцінці проблематики українсько - польських стосунків у хх столітті. Йдеться про огляд і виокремлення для спеціального розгляду низки насамперед наукових проблем, які викликають розбіжності у трактуванні їх польськими та українськими істориками та публіцистами, а також, що немаловажно, мають певний резонанс у громадськості обох країн. Вивчення проблем взаємовідносин двох суб’єктів історичного процесу обов’язково передбачає врахування поглядів представників цих суб’єктів, в даному випадку йдеться про дві спільноти – українську і польську, що реалізували певні суспільно - політичні ідеї. На жаль, історія, як вся багатоманітність і невичерпність історичних фактів, завжди залишає можливість її інструментального використання у вузьких групових інтересах. На мою думку, цією метою є визначення і пояснення причин і наслідків конфліктних ситуацій не заради самих конфліктних ситуацій та їх правової чи політичної оцінки, оскілки це ситуації минулого, далекого чи близького, а, виходячи із сучасної ситуації та її експонування у ближче і дальше майбутнє. Тому жодна з конфліктних ситуацій, які мали місце серед певних частин українців і поляків у першій половині хх століття, не може розглядатись і оцінюватись ізольовано від іншої. Коли ми концентруємо увагу на конфліктних ситуаціях, то чи не призводить це до спотворення історичного минулого та його представлення у виключно негативному світлі. На сьогодні нагромаджено значний обсяг історичних джерел та історіографії з українсько - польських стосунків у хх столітті, який дозволяє реконструювати події майже кожного населеного пункту і провідних осередків політичного життя українців і поляків. Але нагромаджений матеріал вже сьогодні дає можливість створювати певні історіографічні синтези, засновані на виявленні та узагальненні сутнісних рис та характеристик вказаних взаємин. Синтезуючий погляд так чи інакше повинен відволікатись від другорядних, можливо й дуже важливих з погляду окремої людини чи групи обставин, окреслюючи головне і суттєве.

Нагромаджені українсько - польські суперечності отримали свій вихід в період завершення першої світової війни, коли в практичну площину стала справа відбудови національних держав на руїнах тогочасних імперій. Петлюри підписав з польщею відомий договір і військову конвенцію, за якими території східної галичини і західної волині, холмщини, підляшшя, надсяння, лемківщини залишалися за польщею. Загальний настрій і українського, і польського населення у міжвоєнний період характеризувався збереженням взаємної упередженості та емоційної ненависті, незважаючи на неодноразові спроби окремих осіб з двох сторін досягти українсько - польського компромісу.

У галичині та на волині вони підсилювалися недолугою політикою польських урядів та адміністрації, котрі за жодних обставин не погоджувалися на надання українцям територіальної автономії, як це було передбачено міжнародними умовами збереження тимчасового контролю польщі над західноукраїнськими землями 6. Можна припустити, що виконання польщею міжнародних зобов’язань щодо галичини і впровадження тут територіальної автономії було б важливим розв’язанням українсько - польських суперечностей на тому етапі, оскільки створювало підстави дійсного політичного співробітництва на засадах утворення в майбутньому незалежної україни, для якого поляки спричинилися б не стільки деклараціями, скільки реальними діями.

Загальна поразка українських національно - державницьких змагань, антиукраїнська політика більшовиків в урср, антиукраїнські заходи польських органів влади в галичині та на волині, а також невдачі в досягненні компромісу з українськими поміркованими діячами після 1923 р. До нинішнього часу серед частини польської громадськості та істориків зберігається нерозуміння причин радикалізації українського національно - визвольного руху в умовах поширення тоталітарних ідеологій і методів вирішення суспільних проблем. Передвоєнні дії польського уряду хоча й були спрямовані на посилення національної безпеки, зокрема на кордонах, але аж ніяк не могли виправдати їх антиукраїнського характеру.

Пілсудського щодо підтримки незалежної україни за збручем жодним чином не узгоджувалися з придушенням українського національного руху в галичині і на волині. Українсько - польський конфлікт на землях колишньої польської республіки (західноукраїнських) в роки другої світової війни сьогодні відображений у численній науковій, публіцистичній і мемуарній літературі, написаній багатьма науковцями, учасниками й свідками тих подій. Таке однобічне трактування українсько - польських стосунків на пограниччі в період світової війни мало і продовжує мати політичний характер і спрямоване не на сучасне і майбутнє, а на реставрацію минулого в його негативних проявах. Такий підхід абсолютно ігнорує здобутки сучасної української історіографії і, зокрема, зневажає суб’єктність україни, її національні інтереси в сучасному світі. Якщо відомий фактичний матеріал вже достатньо рельєфно окреслює передумови, характер, сутність і наслідки українсько - польського зіткнення (конфлікту) на волині і в галичині під час світової війни, то його інтерпретація значно різниться, що цілком нормально для науки.

і це, на наш погляд, було значне досягнення вчених, які намагалися уникнути зростаючого тиску громадської думки з обох сторін – польської та української. Така пропозиція безумовно є дискусійною, але важко знайти інший термін для всієї сукупності подій українсько - польських відносин в роки світової війни та без врахування попереднього етапу їх розвитку.

У недавно проведених порівняннях втрат населення в роки другої світової війни по одному володимир - волинському району волинської області з’ясувалися такі розбіжності – за підрахунками українських дослідників загинуло 1736 або 1347 українців, а за польською дослідницею е.

Боляновський на підставі українських, польських і німецьких документів показав, що втрати польського населення в українсько - польському конфлікті на волині не можуть перевищувати 20 тисяч загиблих 15. Водночас спроби порахувати докладне число жертв польського та українського населення від рук оун і упа або польського руху опору на волині, на нашу думку, були марними, оскільки на той час мали місце численні жертви серед поляків та українців, спричинені також діяльністю окупаційної влади, радянських партизан та кримінальних угруповань тощо. Але справа не в кількості жертв польської та української сторони в роки другої світової війни, а в тому, що саме, які події відбувалися на теренах українсько - польського пограниччя під час війни.

і тому у дослідженні цих питань першорядне значення має пояснення, інтерпретація тих подій, які відбувались на заключному етапі другої світової війни і перші післявоєнні роки на українсько - польському пограниччі. Командувач звз (союз збройної боротьби) подав до лондона докладний аналітичний рапорт про стан польсько - українських стосунків за період з вересня 1939 р. Автор закликав лондонський уряд якомога швидше виробити політику щодо українців, залучити їх представників до польських урядових структур тощо, щоб зняти напругу 17. «метою радикальної ліквідації українського питання, а тим самим перешкоди у встановленні польсько - російських відносин необхідно прагнути до заключення з росією (sic. Фактично, за визначенням польських, українських, німецьких і радянських спостерігачів тогочасних подій, що відображено у відповідних опублікованих документах, у 1939–1947 рр. Останнім часом з’явилися нові документальні публікації і дослідження, які засвідчують обопільний характер ворожих дій українців проти поляків та поляків проти українців. Йдеться про двотомну публікацію документів оун і упа про польсько - українські стосунки в роки другої світової війни та післявоєнний період, підготовлену українським істориком в. Опубліковані в ньому численні документи засвідчують, що українсько - польський конфлікт досить рано, бо вже в 1941 р переріс в справжню малу війну, яка, проте, мала різні фази прояву.

Наведені ним аргументи в сукупності з двотомником документів дають серйозні наукові підстави розглядати запропоновану і відповідно обґрунтовану ним версію 22. У цьому можна побачити дію певних стереотипів, створених і поширених в українському і польському інформаційному просторах комуністичними пропагандистами, але не тільки ними, а й сучасними ворогами україни і демократії. Тому актуальним і затребуваним залишається вивчення явищ формування і побутування в суспільній (та історичній) свідомості застарілих стереотипів, зокрема й щодо українсько - польських стосунків у хх століття у суспільній свідомості українців і поляків. Як видається, українським і польським історикам не можна стояти осторонь спроб нав’язати в своїх країнах і на міжнародній арені односторонню версію українсько - польських стосунків в роки другої світової війни.

Виходячи з викладеного, вважаю за можливе запропонувати до наукового розгляду і обговорення спільними зусиллями істориків україни і польщі такі великі проблеми взаємних стосунків двох народів у хх столітті. Для наукового розгляду і обговорення проблем взаємних стосунків українського і польського народів у хх столітті спільними зусиллями істориків україни і польщі. У середовищі діячів головної руської ради, яка виступила представником інтересів українського (руського) населення під час революційних подій у львові. Пізніше українські провідники зняли цю ідею з політичної програми, сподіваючись на порозуміння з поляками у прагненні розширення самоврядних прав провінції. 13 у цьому місці наведу тільки два приклади з останніх праць польських істориків, праць добре аргументованих фактографічно, але щодо оцінок (і термінів), то таких, що залишають запитання.