реферат на тему принцип соціальної держави у зарубіжних країнах

реферат на тему принцип соціальної держави у зарубіжних країнах

Декларацією передбачаються організація внутрішнього і зовнішнього контролю відомств і організацій, незалежність контролю і працівників контрольних органів, фінансова неза­лежність вищих контрольних органів, відносини з парламен­том, урядом і адміністрацією. При цьому об єкти перевірки визначають на основі певної моделі, а їхня кількість має бути достатньою для того, щоб зробити висновок про якість і правильність управління фінансовими і матеріальними ресурсами.

Якщо співробітники вищого контрольного органу не мають необхідних професійних знань із окремих питань перевірки, то до неї можна залучати сторонніх експертів. Міжнародний обмін досвідом, ідеями в межах міжнарод­ної організації вищих контрольних органів є ефективним засобом допомоги вищому контрольному органу у виконанні покладених на нього завдань. Вищий контрольний орган перевіряє сплату податків до максимально можливого ступеня і в процесі перевірки роз­глядає особисте досьє про сплату податків. Разом з тим, контролюючи додержання закону про податки, вищий контрольний орган повинен також вивчати економічну ефек­тивність і організацію роботи податкових служб і виконан­ня плану доходів і в разі потреби вносити пропозицію щодо удосконалення відповідних законодавчих актів. Не випадково у всіх країнах із розвиненою ринковою економікою склалася і успішно функціонує система фінансового державного конт­ролю за підприємницькою діяльністю. У сша це головне контрольне управління конгресу на чолі з генеральним контролером, у великобританії — національ­на ревізійна рада на чолі з головним ревізором, у канаді - генеральний контролер, в індії — парламентські комітети державної звітності, бюджетних передбачень, комісії у справах державних підприємств, у фінляндії — 5 держав­них ревізорів, у фрн, франції, угорщині — лічильні па­лати.

У сша це адміністративно - бюджетне управління при президенті, система інспекторських служб у федеральних відомствах, президентська рада по боротьбі з фінансовими зловживаннями в урядових установах (рада чесності і ефективності); в індії — служба генерального інспектора і ревізора (департамент ревізії і рахівництва індії); парламентські й урядові контрольно - ревізійні системи функціонують одночасно і паралельно, в тісному взаємозв язку між собою. У межах цього глобального завдання вони контролюють витрачання кош­тів міністерствами, відомствами та іншими органами управ­ління, передбачених на утримання їх і реалізацію держав­них програм, перевіряють виробничо - фінансову діяльність приватних фірм з виконання державних замовлень. Головне контрольне управління конгресу сша постійно контролює виконання різних урядових програм у галузі наукиі техніки, енергетики, освоєння космосу, охорони навколиш­нього середовища, сільського господарства, використання природних ресурсів, транспорту.

Лічильна палата австрії уповноважена перевіряти не лише державне госпо­дарство федерації, а й фінансову діяльність, пов язану з бла­годійними та іншими фондами і установами, управління якими здійснюється органами федерації. Державна лічиль­на палата угорщини, крім того, контролює діяльність подат­кового управління, державної митниці, управління гербових зборів і навіть державну діяльність партій. Завданням його є підготовка пропозицій щодо удосконалення системи і структури державного управ­ління, укріплення службової дисципліни державних чинов­ників, боротьба з корупцією, бюрократизмом. Першочерговим є те, що законодавством встановлено правові гарантії незалежності контрольно - ре­візійних інститутів від органів управління, можливості тис­ку на них будь - яких органів. Забезпечується це передусім тим, що керівників їх призначає і затверджує парламент на більш тривалі строки, ніж визначено строки повноважень самих парламентаріїв. У фрн президент, віце - президент, завідуючі відділа­ми і секторами федеральної лічильної палати подібно до суддів підпорядковані лише закону і не можуть бути зняті і. Вони мають право на вільний доступ у будь - який час до всієї потрібної їм інформації, одер­жання пояснень від різних осіб, які підлягають перевірці, можуть накладати штрафи, а в деяких випадках за результа­тами ревізії навіть порушувати питання про кримінальну відповідальність. Контрольно - ревізійні органи у зарубіжних країнах тісно взаємодіють із парламентами, регулярно подають їм матеріали за підсумками проведених ревізій, проводять аналіз і подають на розгляд парламентської комісії і палат висновки з бюд­жетно - фінансових питань, про використання державних асигнувань на різні цілі. і громадськістю і відділ громадської інформації, діє безплат­ний телефонний канал, по якому кожний громадянин може анонімно повідомити про фінансові або інші зловживання у державних установах. Незалежність державного контро­лю грунтувалася лише на відомчій відокремленості, яка була значно обмежена з введенням ради міністрів, куди увійшов на правах міністра і державний контролер. Згодом незалеж­ність державного контролю полягала в тому, що місцеві уста­нови державного контролю — губернські контрольні пала­ти — безпосередньо підпорядковувалися державному контро­леру, незалежно від загальних губернських установ. Було «ведено ретроспективний конт­роль (за фактом) господарської діяльності і документальний із правом раптових ревізій каси, місць збереження товарно - матеріальних цінностей тощо. Отже, факти, які державний контроль міг виявити протягом року і з приводу яких він провадив розслідування, не могли бути ні надбанням гласності, ні об єктом обговорення думи, яка була обмежена розглядом лише бухгалтерського звіту.

Діяльність державної думи у цьому напрямі пев­ною мірою була позитивною, оскільки це зменшувало непо­годженість дій між бюджетними і контрольними органами.

За умов радянської дійсності в колишньому срср діяла система державного контролю у формі міністерства дер­жавного контролю срср, а потім комітету народного конт­ролю срср, які незалежно від конституційного статусу фактично були підпорядковані цк кпрс. Нині в україні за досвідом демократичних країн світу парламентський фінансово - економічний контроль знайшов конституційне ствердження у формі рахункової палати вер­ховної ради україни (стаття 98 конституції україни). Отже, вищий орган фінансово - економічного контролю — рахункова палата верховної ради україни — створений на демократичних конституційних засадах з урахуванням сві­тового досвіду.

Відомо, що немало консти­туцій було прийнято парламентами або за їхньою безпосередньою участю, і саме конституції утворюють правову основу для існування і функціонуван­ня всього державного механізму.

В основі формування і роботи парламентів ле­жать ідеї народного представництва, впровадження яких у політичне жит­тя пов язане із становленням сучасної державності зарубіжних країн. Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представниць­кими органами державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) і, на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів — так званих установчих зборів (конституційних конвентів, асамблей), — діють на постійній основі. За часів феодалізму передісторія парламентаризму знайшла свій ви­яв у так званих станово - представницьких установах, які спочатку частко­во, а згодом повністю набули виборного характеру.

і справа не тільки в тому, що відповідні органи були засновані на засадах представництва, яке вра­ховувало інтереси вузьких верств суспільства, а самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. У країнах з парламентарними формами правління уряд майже зав­жди контролює парламент за допомогою партійної більшості у представ­ницькому органі, на яку він спирається. і хоча питання про формування та діяльність та­ких урядів звичайно виноситься за межі парламентів, саме останні вико­нують роль тієї офіційної структури, яка приймає остаточне рішення. Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і го­ловні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дає змогу скласти об єктивне уявлення про те, як реалізуються за­сади теорії народного представництва, наскільки їхня природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки завдяки аналізу загальних зако­номірностей побудови і визначенню основних функцій парламентів та врахуванню відповідних особливостей, властивих конкретним країнам, можна встановити реальну роль представницьких органів у здійсненні державної влади, справжнє місце їх у державному механізмі. Парламентами називаються представницькі ор­гани у більшості англомовних країн, що взяли за взірець британську кон­ституційну систему (австралія, канада, нова зеландія тощо). Одним з вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища та визначенні особливостей представницьких органів конкретних країн є їх побудова. історично створення або збереження верхніх палат відображало ком­проміси, що були досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їхній боротьбі за політичну владу.

Нерідко пишуть, що діяльність верхніх палат має стримувати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігати­меться рівновага в державному механізмі. У федеративних державах двопалатна побудова парламентів вва­жається чи не обов язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб єктів федерації та їхнього населення. За прийнятою формулою, депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх — тільки свій штат, провінцію тощо. Парламентські фракції звичайно формуються з членів однієї політичної партії, хоч у ряді розвинутих країн існує практика утворення спільних фракцій з представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. У деяких країнах (австрія, італія) створю­ють так звані змішані фракції, до складу яких входять депутати, які не є членами будь - якої партії або які не побажали стати членами фракцій, що утворилися на партійній основі. Для розв язання питань поточної парламентської робо­ти фракції у своєму складі формують так звані робочі групи, які, зокрема, вивчають ті питання, що є предметом окремих законопроектів з порядку денного. За прийнятою формулою, депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх— тільки свій штат, провінцію тощо. Фракції беруть активну участь у формуванні інших парла­ментських структур—постійних і спеціальних комісій (комітетів), а та­кож керівних органів палат. У країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління в тих випадках, коли жодна з партій не завоювала більшості місць у представницькому органі, фракції відіграють вагому, а нерідко і вирішальну роль у формуванні уряду.

До кожного з рульових комітетів входять лідер партії в палаті, голова ко - кусу (конференції), а також організатори, що займаються питаннями партійної дисципліни в палаті. У цілому ж роль парламентських фракцій у здійсненні державно - влад­них функцій усша, як і в інших президентських республіках, відмінна від значення їх у країнах з парламентарними формами правління. У великобританії, як і всша, питання парламентської організації політичних партій здебільшого не регламентуються правовими нормами, а віднесені до дії статутів (внутрішніх правил) самих партій. Більше то­го, парламентські об єднання членів головних партій є окремими структу­рами, які нарівні з іншими входять до системи керівних партійних органів. Головною дійовою особою парламентської організації кожної з двох ос­новних політичних партій великобританії—консервативної і лейборист­ської—є її лідер. Якщо у пер­ших його обирають тільки члени палати громад від цієї партії, то у других така процедура проводиться в рамках спеціальної колегії, до складу якої нарівні з парламентаріями входять представники профспілок та місцевих партійних організацій. У переважній більшості інших країн з парламентарними формами правління лідерів (голів) партій визначають на з їздах або конференціях, і їхня роль тут дещо інша. Навіть якщо лідер буде обраний у парламент, а це за існуючим виборчим правом практично йому гарантовано, він не очолює автоматично парламентську фракцію своєї партії. Що ж до заміщення в таких випадках посади прем єр - міністра, то на цю посаду претендує або обраний на з їзді партії її лідер, або там же висунутий один з партійних керівників. Крім керівних органів палат, у парламентах нерідко утворюються й інші колегіальні структури, що також вирішують суто організаційні пи­тання і, зокрема, займаються парламентською процедурою. До їхнього складу, крім керівників палати (парла­менту), входять голови постійних парламентських комісій (фінляндія) або керівники фракцій (австрія, бельгія, португалія) або ті й інші (швеція). До її складу входить голова бундестагу, його чотири заступники, адміністратор (директор) бундестагу, представник уряду в ранзі міністра і двадцять три депутати, які репрезентують парламентські фракції. На відміну від інших країн, де відповідні парламентські структури діють на постійній основі, в італії конференція голів парламентських груп (фракцій) створюється з приводу виникнення конкретних ситуацій і скликається за ініціативою голови палати, уряду або однієї з груп. Всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власного права, а завдяки фіксації в консти­туціях, які й наділяють представницькі органи відповідною компе­тенцією. Характеризуючи форму закріплення і зміст парламентської компе­тенції, слід зазначити, що вони певною мірою пов язані з побудовою пред­ставницьких органів. Зокрема, бікамералізм парламентів зумовлює на­явність повноважень у кожної з двох палат, і, як правило, нижні палати відіграють більшу і навіть домінуючу роль. Зокрема, обидві палати американського конгресу мають однакові законодавчі пов­новаження, за винятком того, що біллі (законопроекти) з фінансових пи­тань можуть бути спочатку винесені на розгляд палати представників. Якщо ніхто з кандидатів у президенти за результатами виборів не забезпечить собі більшості голосів вибірників, обрання його здійснюється палатою пред­ставників. Пала­та представників має право притягати до відповідальності у порядку імпічменту президента та деяких посадових осіб, а правом розглядати справи, порушені в такому порядку, наділений сенат. Аналізуючи їхні повноваження, слід виділити визнане за ними основними законами багатьох держав право схвалювати укладені міжна­родні договори та угоди.

Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують міжнародно - договірну практику виконавчої влади, а сама парламентська ухвала в більшості випадків має суто формальний характер. Більш суттєвим є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів або на участь у цьому процесі, закріплене в конституціях ціло­го ряду держав. Відповідні процедури, що застосовуються до найваж­ливіших міжнародних договорів, ставлять діяльність щодо укладення та­ких договорів у залежність від їх сприйняття парламентом. У великобританії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв та імунітетів (прав, повноважень та пільг депутатів і парламен­ту в цілому) нерідко бере на себе прямі судові функції. Найважливішими парламентськими повноваженнями судового ха­рактеру є повноваження, пов язані з відповідальністю з використанням процедури імпічменту та інших подібних процедур. Вільний мандат у зарубіжній конституційній теорії розглядається як такий, що найповніше забезпечує для депутатів можливості займати­ся тими справами, які віднесені до компетенції загальнонаціонального представницького органу.

Поняття депутатського індемнітету означає, що член парламен­ту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосуван­ня під час виконання обов язків у представницькому органі. На відміну від таких умов, несумісність мандата і певних по­сад стосується не кандидата, а вже обраного депутата, який мусить відмо­витися від своєї попередньої посади аби посісти місце в парламенті. У багатьох країнах депутатам парламенту заборонено займати не­виборні посади на державній службі і навіть посади в установах, що кон­тролюються державою або певним чином співвідносяться з нею. В президентських республіках несумісність депу­татського мандата та членства в уряді і взагалі в системі органів виконав­чої влади є однією з основ державного ладу, побудованого на засадах жор­сткого поділу влад. У парламентарних за формою правління країнах, на­впаки, більш - менш послідовно діє правило, за яким міністри повинні бути членами парламенту (звичайно нижніх палат). Зокрема, в казахстані, люксембурзі, македонії, нідерландах, словаччині, франції та швейцарії членство в парламенті визнається абсолютно несумісним з міністерським портфелем. Все це не означає, що депутат не може бути призначений членом уря­ду, але у випадку такого призначення він повинен відразу або у визначений строк звільнити своє місце в палаті. В люксем­бурзі і нідерландах передбачено заповнення вакансій у парламентах за раху­нок так званих заступників депутатів (у нідерландах - надзвичайних членів). Наприклад, у швеції заступник депутата тимчасово займає місце в палаті, коли депутат з поважних причин не може брати участь у роботі сесійних засідань, постійних комісій чи інших парламентських структур більше місяця. У великобританії та інших країнах сфери впливу англійського пра­ва відповідне право формально зарезервоване тільки за парламентаріями, і члени уряду можуть вносити законопроекти лише як депутати.

В австрії, естонії, латвії, словач­чині, угорщині і японії суб єктами права законодавчої ініціативи визнані комісії (комітети) парламентів, в естонії і португалії—парламентські фракції, в чехії—представницькі органи місцевого самоврядування. В італії до таких суб єктів, крім уряду і депутатів, віднесені постійні комісії, парламентські фракції і в межах їхньої компе­тенції—консультативний орган при парламенті та уряді (національна ра­да економіки і праці) та представницькі органи, створювані в областях. У росії суб єктами права законодавчої ініціативи названі президент, верхня палата парламенту, депутати обох палат, уряд, законодавчі (представ­ницькі) органи суб єктів федерації, а також вищі суди, включаючи консти­туційний суд. У швеції право законодавчої ініціативи належить уряду, де­путатам парламенту, постійним комісіям, ревізорам та деяким іншим орга­нам і посадовим особам. Особливістю парламентаризму австрії, білорусі, іспанії, італії, латвії, литви, македонії, румунії, словенії є так звана народна законо­давча ініціатива. Однак майже в усіх випадках право законодавчої ініціативи прак­тично узурповане урядом та його главою (у франції саме прем єр - міністр, крім депутатів, визнаний суб єктом такого права). Урядові законопроек­ти можуть бути внесені безпосередньо прем єр - міністром чи окремими міністрами за змістом їхніх повноважень або через депутатів—представ­ників парламентської більшості, на яку уряд спирається. Кількість підписів депутатів під таким законопроектом звичайно дорівнює або наближається до такого числа членів парламенту, яке необхідне для ор­ганізації фракції. Більше того, в палатах конгресусшазаборонена колективна законодавча ініціатива, хоча ніхто не може перешкодити кільком конгресменам або сенаторам запропонува­ти ідентичні біллі. Більш реальною формою реалізації законодавчих намірів президента сшає його право звертатися із спеціальним посланням до голів палат, в якому пропонується конкретний законопроект. Регламент конгресу сша непередбачає безумовного розгляду такого законопроекту, але за прийнятим звичаєм голова відповідного комітету палати пропонує розглянути його від власного імені. У франції першим чи­танням називається вся робота над законопроектом в одній палаті до пе­редачі його в іншу, а другим читанням—розгляд законопроекту тією ж палатою після повернення його з іншої палати.

Внесенню законопроекту в порядок денний засідань пала­ти передує голосування з цього приводу, після якого законопроект вва­жається прийнятим до розгляду.

Залежно від особливостей регламенту загальні дебати проводяться до (великобританія та інші країни, що сприйняли засади британської конституційної системи) або після розгляду законопроекту в постійній парламентській комісії (комітеті). Якщо законопроект передається в комісію після його обгово­рення в палаті з прийнятим нею рішенням, то таке рішення зобов язує комісію, і вона практично діє за інструкцією палати.

Якщо ж законопро­ект надходить у комісію ще до його детального розгляду в палаті, то са­ме комісія у багатьох випадках вирішує йогодолюі визначає його зміст. Робота парламентської комісії за своєю процедурою мало відрізняється від робо­ти самої палати на стадії загальних дебатів, хоча звичайно ця робота про­водиться в закритих засіданнях. У країнах, де загальні дебати щодо законопроекту передують розгля­ду в комісії, після повернення його в палату він детально розглядається (так звана стадія доповіді). Усша на стадії третього читання внесення поправок до законопроекту взагалі не припускається, однак палата до голосування може повернути його в комітет. В інших випадках для скорочення часу дебатів застосо­вується процедура, яка полягає у визначенні палатою конкретного часу для обговорення законопроекту в цілому або його окремих частин. Як правило, текст поправок має бути розповсюджений до їх обгово­рення, хоча в більшості парламентів це можна зробити і на відповідному засіданні палати.

У палаті громад парламенту велико­британії та в парламентах в інших англомовних країнах право визначати, які поправки підлягають обговоренню і голосуванню, має спікер. Певне прискорення законодавчого процесу може бути забезпечене і на етапі голосування законопроектів, що характеризується розмаїттям прийнятих процедур. Повертаючись до характеристики стадій законодавчого процесу за ру­бежем, слід зазначити, що у двопалатних парламентах законодавчий процес практично завжди проходить в обох палатах. Особливістю конституції росії є те, що вона припускає можливість прийняття законів за результатами ро­боти нижньої палати парламенту і при мовчазній згоді (так зване кваліфіко­ване мовчання) верхньої. Законопроект вва­жається схваленим радою федерації, якщо він був прийнятий нею за вста­новленою процедурою або якщо протягом14днів не був розглянутий цією палатою. Проте обов язковому розгляду в раді федерації підлягають прий­няті державною думою законопроекти з питань федерального бюджету; фе­деральних податків і зборів; фінансового, валютного, кредитного і митного регулювання та грошової емісії; ратифікації і денонсації міжнародних дого­ворів; статусу і захисту державного кордону; війни і миру.

Водночас у такий спосіб не може бути змінена консти­туція, прийнятий бюджет чи фінансовий законопроект, також не можуть бути прийняті законопроекти з питань виборчого права і ратифікації де­яких міжнародних договорів. Строки опублікування не встановлюються, хоча в окремих випадках конституції містять вимогу негайного обнародування закону після одержання ним санкції глави дер­жави.

На основе обобщения зарубежного опыта осуществления социального предпринимательства определены ведущие формы его организации, в частности, неприбыльные негосударственные организации, бизнес с социальной миссией, социальные кооперативы, а также приоритетные сферы и основные направления современного развития. На основі узагальнення зарубіжного досвіду здійснення соціального підприємництва визначені провідні форми його організації, зокрема, неприбуткові недержавні організації, бізнес з соціальною місією, соціальні кооперативи, а також пріоритетні сфери і основні напрями сучасного розвитку.

Соціальне підприємництво, соціальні підприємства, благодійність, неприбуткові недержавні організації, бізнес з соціальною місією, соціальні кооперативи.

Соціальне підприємництво (social entrepreneurship) надає можливість часткового й динамічного вирішення на місцевому рівні тих гострих соціальних проблем, які неспроможна вирішити держава, а також включення в економічну діяльність тих підприємств, які ставлять за мету не лише одержання прибутку, збагачення, накопичення капіталу, але й її спрямування на підтримку уразливих груп населення, створення нових робочих місць, пом якшення та вирішення соціальних проблем країни.

Світове наукове товариство та фахівці, які представляють сучасний бізнес, в останні роки почали звертати увагу на дослідження проблем розвитку соціального підприємництва як на національному, так і на глобальному рівнях. Проте у цих дослідженнях недостатня увага приділена дослідженню та узагальненню сучасного зарубіжного досвіду формування та функціонування соціального під - приємництва, що виступає як важливе наукове підґрунтя для розв язання гострих вітчизняних проблем соціально - економічного розвитку.

Тому мета статті полягає в узагальненні сучасного зарубіжного досвіду формування концепції соціального підприємництва та виявленні шляхів, а також особливостей її практичної реалізації у різних країнах світу для розробки вітчизняної моделі розвитку та функціонування соціального підприємництва. Теоретичну основу дослідження склали фундаментальні положення економічної теорії, наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених з проблематики соціального підприємництва. При розкритті зарубіжного досвіду розвитку соціального підприємництва використовувалися методи логічного аналізу, експертних оцінок та метод порівняння, методи системного аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аналогій. У наш час соціальне підприємництво в багатьох країнах світу перетворилося на досить поширену й активну соціально - економічну діяльність зі своєю ідеологією, місією та визначеннями.

• самооплатність і фінансова стійкість (selfrepayment and financial stability) - здатність соціального підприємства вирішувати соціальні проблеми за рахунок доходів, одержуваних від власної діяльності; • масштабність (scale, range; dimensions) - збільшення масштабу діяльності соціального підприємства (на національному й міжнародному рівнях) і поширення досвіду (моделі) з метою підвищення соціального впливу; соціальне підприємництво знаходиться на межі традиційного підприємництва та благодійності. Так, досить поширеним у країнах північної і південної америки є підхід, за яким соціальним підприємництвом називають підприємницьку діяльність неприбуткових недержавних організацій (unprofitable private organization), яка спрямована передусім на реалізацію статутних цілей цих організацій. Мається на увазі, що місія і статутні цілі upo направлені на вирішення соціальних проблем, надання послуг та поліпшення якості життя цільової групи, заради інтересів якої створювалася організація. Суб єктами соціального підприємництва за таким підходом виступають неприбуткові організації, що пов язано, зокрема, з наявністю у цих країнах (передусім у сша) сильних традицій самоорганізації населення. У європі, де традиції суспільних об єднань не такі сильні, соціальне підприємництво визначається більше як підприємництво або бізнес з соціальною місією. Важливою ознакою соціальних підприємств в британії є колективна форма власності, а їх діяльність направлена передусім на користь територіальної спільноти.

Третє визначення соціального підприємництва витікає із специфіки діяльності міжнародних приватних і суспільних фондів, створених для розвитку і популяризації цього напряму соціально - економічної діяльності. Слід відмітити, що діяльність соціальних підприємств є вигідною для макроекономічного розвитку кожної країни, оскільки ця діяльність дає можливість зменшити частину державних витрат на розв язання проблем соціально незахищених людей, їх працевлаштування та суспільної адаптації. (confcooperative) є членом міжнародного альянсу кооперативів - неурядової міжнародної організації, що об єднує національні, регіональні союзи і федерації кооперативів, переважно споживчих, кредитних і сільськогосподарських. Уряди іспанії, португалії, греції, бельгії та франції також законодавчо закріпили роботу соціальних підприємств у формі кооперативів, основною рисою яких є демократична форма правління та обов язковий розподіл акцій компанії між її засновниками, волонтерами та бенефіціарами.

Парламент великобританії узаконив роботу соціальних підприємств (або компаній, що працюють в інтересах громади - social interest companies) у 2004 році. Якщо в європі соціальне підприємництво веде свою історію з кооперативного руху, то у сша - зі сфери венчурної філантропії - вкладу в соціальне підприємство під низький відсоток, без відсотка, на умовах повернення частини суми або у формі програмно - орієнтованих інвестицій також з мінімальним поверненням. Для поширення соціального підприємництва та пов язаних з ним соціальних інновацій у сша не лише приймають закони, але і створюють окремі відомства, організовують масштабні грантові конкурси.

Таким чином, можемо підсумувати, що в європі соціальні підприємства часто асоціюються з соціальними кооперативами або асоціаціями, створеними для забезпечення зайнятості, і ґрунтуються на ідеї активної участі. Як правило, європейські соціальні підприємства функціонують у конкретних галузях, у яких держава в певний період зменшила фінансування або яким ніколи не вистачало державного фінансування для повного задоволення потреб суспільства. Дійсно, бізнес сьогодні спроможний взяти на себе значну частину соціального тягаря (медичне забезпечення, об єкти інфраструктури), який покладений на державу, а в обмін повинен отримати сприятливі умови та прозорі гарантії стабільного і безперешкодного розвитку.

Потрібна чітка і скоординована робота тих, хто в цей процес вже залучений, а також фінансування окремих проектів, які сприятимуть системному вирішенню проблем. Незважаючи на важливість вже проведених досліджень, все ж таки ще залишається багато не - вирішених завдань, серед яких найбільш пріоритетними є чітке роз яснення бізнесу та суспільству особливостей функціонування соціального підприємництва в нашій державі, аргументувати його важливість для виходу з глибокої фінансової кризи та надзвичайно складної політичної ситуації. Социальное предпринимательство, социальные предприятия, благотворительность, неприбыльные негосударственные организации, бизнес с социальной миссией, социальные кооперативы. Проаналізовано природу та основні підходи до визначення соціального підприємництва, причини стрімкого розвитку соціального підприємництва в країнах світу та в україні зокрема, окреслені характерні риси соціального підприємництва. Визначено основні відмінності традиційної підприємницької діяльності, соціального підприємництва та благодійної діяльності, а також відмінності соціального підприємництва та соціально відповідального бізнесу.

Встановлено, що соціальне підприємництво являє собою якісно новий підхід до вирішення соціальних проблем та проявляє себе як стійку тенденцію подальшої соціалізації бізнесу в нових умовах. Розглянуто основні сфери діяльно - сті та напрями соціального підприємництва, зокрема встановлено, що, зважаючи на досвід розвинених країн, соціальне підприємництво може бути представлене майже в усіх галузях економіки, як, наприклад, охорона здоров я, соціальний захист, роздрібна торгівля тощо. Так, з метою подолання обмеженості коштів, що спрямовуються на соціальні інвестиції, в останні роки були збільшені зусилля щодо фінансування соціальних підприємців, а саме були створені інститути, покликані допомагати більш ефективно розподіляти капітал в соціальній сфері аналогічно традиційним ринкам капіталу.

Виявлено роль і значення соціального підприємництва в україні, розвиток якого сприяє створенню робочих місць і нових форм підприємництва та заийнятості, що, в свою чергу, пом якшує соціальну напругу.

Однією з головних причин стрімкого розвитку соціального підприємництва є те, що сучасні економічні системи не забезпечують справедливого розвитку суспільства і, як наслідок, повною мірою не вирішують проблем безробіття, соціального розшарування населення, низької якості життя пенсіонерів, людей з обмеженими можливостями та багато інших. Благодійні структури, як правило, отримуючи нерегулярні надходження із зовнішніх джерел, є малоефективними і не можуть оперативно і повному обсязі вирішувати потреби населення. Однак, незважаючи на стрімкий розвиток соціального підприємництва та уваги науковців до такого відносно нового соціально - економічного явища, що поєднує соціальну місію організації з притаманною бізнесу дисципліною, в літературі немає однакового розуміння сутності соціального підприємництва. Розвиток соціального підприємництва в сучасному світі є надзвичайно важливим питанням, саме тому дослідженню сутності соціального підприємництва та його розвитку присвячено чимало наукових праць як іноземних, так і вітчизняних науковців. Фракції беруть активну участь у формуванні інших парла­ментських структур — постійних і спеціальних комісій (комітетів), а та­кож керівних органів палат. У цілому ж роль парламентських фракцій у здійсненні державно - влад­них функцій у сша, як і в інших президентських республіках, відмінна від значення їх у країнах з парламентарними формами правління. У великобританії, як і в сша, питання парламентської організації політичних партій здебільшого не регламентуються правовими нормами, а віднесені до дії статутів (внутрішніх правил) самих партій. Головною дійовою особою парламентської організації кожної з двох ос­новних політичних партій великобританії — консервативної і лейборист­ської — є її лідер. В люксем­бурзі і нідерландах передбачено заповнення вакансій у парламентах за раху­нок так званих заступників депутатів (у нідерландах - надзвичайних членів). В австрії, естонії, латвії, словач­чині, угорщині і японії суб єктами права законодавчої ініціативи визнані комісії (комітети) парламентів, в естонії і португалії — парламентські фракції, в чехії — представницькі органи місцевого самоврядування. В італії до таких суб єктів, крім уряду і депутатів, віднесені постійні комісії, парламентські фракції і в межах їхньої компе­тенції — консультативний орган при парламенті та уряді (національна ра­да економіки і праці) та представницькі органи, створювані в областях. Урядові законопроек­ти можуть бути внесені безпосередньо прем єр - міністром чи окремими міністрами за змістом їхніх повноважень або через депутатів — представ­ників парламентської більшості, на яку уряд спирається. Більше того, в палатах конгресу сша заборонена колективна законодавча ініціатива, хоча ніхто не може перешкодити кільком конгресменам або сенаторам запропонува­ти ідентичні біллі. Більш реальною формою реалізації законодавчих намірів президента сша є його право звертатися із спеціальним посланням до голів палат, в якому пропонується конкретний законопроект. Регламент конгресу сша не передбачає безумовного розгляду такого законопроекту, але за прийнятим звичаєм голова відповідного комітету палати пропонує розглянути його від власного імені. У франції першим чи­танням називається вся робота над законопроектом в одній палаті до пе­редачі його в іншу, а другим читанням — розгляд законопроекту тією ж палатою після повернення його з іншої палати.

Якщо ж законопро­ект надходить у комісію ще до його детального розгляду в палаті, то са­ме комісія у багатьох випадках вирішує його долю і визначає його зміст. У сша на стадії третього читання внесення поправок до законопроекту взагалі не припускається, однак палата до голосування може повернути його в комітет. Законопроект вва­жається схваленим радою федерації, якщо він був прийнятий нею за вста­новленою процедурою або якщо протягом 14 днів не був розглянутий цією палатою. Соціальна політика — це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства. В сучасному цивілізованому світі будь - яка діяльність, в тому числі соціальна, нерозривно пов язана з правовими гуманістичними цінностями - правами та свободами людини.

Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом соціальна політика - це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем. Другій підхід виходить з необхідності вирішення, перш за все, питань захисту соціально вразливих та потенційно небезпечних верств населення через систему державних допомог та доброчинної діяльності. П ятий - виходить з необхідності регулювання, перш за все, соціально - трудових відносин, тобто відносин праці та капіталу, найманих працівників та роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі. Однак, незважаючи на численні наукові дослідження, державні документи та загалом важливість цього напрямку діяльності урядів та громадських інститутів усіх без виключення країн світу, навіть, з тоталітарними чи автократичними формами правління, усі сходяться лише на тому, що це, взагалі кажучи, система заходів, направлених на підвищення суспільного добробуту, покращання якості життя населення й забезпечення соціально - політичної стабільності. Зрозуміло, що під таким аморфним означенням можна приховати й насильниці дії на кшталт експропріації особистого майна - з метою поділу його між бідними, переселення цілих народів із свого краю в чужий та багато чого іншого. В цьому визначенні, як і в попередньому, поєднуються несумісні категорії орієнтація та система заходів, а на яких саме засадах відбуватиметься оптимізація соціального розвитку суспільства залишається абсолютно невизначеним. За такими поглядами на перше місце ставляться державницькі інтереси, - незалежно від того, якими вони є, приміром, агресивними, імперськими, тоталітаристськими, - а люди, пенсіонери, малозабезпечені, безробітні та інші - мають опікуватися, перш за все, не своїми, а саме цими інтересами.

Це визначення вирізняється вже тим, що в ньому (чи не вперше) згадуються інтереси людини, але залишається незрозумілим, чиї ж інтереси є пріоритетними.

Соціальна політика - це діяльність по управлінню соціальною сферою суспільства, покликана забезпечити життя та відтворення нових поколінь, створити передумови для стабільності й розвитку суспільної системи та достойного життя людей. На одному полюсі - патерналістська держава, яка бере на себе всю відповідальність на долю людини та її добробут, починаючи з народження, набуття освіти, працевлаштування, організації відпочинку, забезпечення житлом тощо та закінчуючи отриманням пенсії та похованням, на іншому - повністю лібералізована держава, яка встановлює лише законодавчі правила гри й надає свободу своїм громадянам самим влаштовувати свою долю. Прикладом першої може виступати колишній срср з його максимізованою регламентацією особистого та громадського життя (а також намаганнями втручатися навіть в сімейне життя), прикладом другої - сша, де громадяни навпаки віддані волі долі та зовнішніх соціальних стихій, а умови отримання, приміром, державної допомоги доволі вимогливі, їх розміри - невеликі, а термін отримання є обмежений. Зрозуміло, що в кожній державі створювалися свої системи регулювання суспільного співіснування й одна, й друга забезпечували своїм громадянам певний достойний, - з їх власного погляду, - рівень життя, однак співставлення прав і свобод в кожній з країн показує тут прірву, що їх розділяла. Загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства); регіональний (інтереси адміністративної одиниці); місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо); локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від стихійного лиха). Узагальнюючи можна, на нашу думку, стверджувати, що всі вони відрізняються ступенем розподілу відповідальності за долю людини між суспільством і самою людиною. В одному випадку держава бере на себе максимальну відповідальність за долю своїх громадян, в іншому ця відповідальність найбільшою мірою лежить на людині. Питання щодо найкращої системи є, мабуть, доволі схоластичним, оскільки в кожній країні вони складалися історично в силу не лише економічних причин, а й під впливом безлічі інших чинників - політичних, психологічних, національних та інших. Як засвідчує практика, з кінця хх століття в країнах - учасницях єс сутністю соціального діалогу остаточно стало створення умов для форуму, на якому мають здійснюватися переговори в інтересах всіх його учасників. В цьому випадку механізм регулювання ринку праці охоплює весь спектр економічних, юридичних, соціальних і психологічних чинників, що визначають функціонування ринку праці, які реалізуються через систему соціального діалогу.

В результаті, з точки зору інституціональної перспективи, соціальний діалог є практично цілісністю політичних і правових форм ведення колективних переговорів між суб’єктами, які репрезентують роботодавців і найманих працівників. Враховуючи актуальність цієї проблематики та безумовну її перспективність для практичного застосування, доцільно простежити передумови виникнення та структурно - функціональні особливості концепцій розвитку інституту соціального діалогу.

В цьому творі, оприлюдненому 1762 року, дається характеристика громадянського, а отже цивілізованого суспільства, заснованого на законах, перед якими всі рівні, де забезпечується особиста свобода кожного громадянина. Проблему гармонізації інтересів вони розглядали широко, охоплюючи різні сфери життя суспільства – від виробництва й розподілу продукції до виховання та навчання молоді. Причому поділ на такі групи відбудеться у відповідності з великою кількістю їх можливих критеріїв, особливо тих критеріїв, що для них суттєвіші, ніж критерії, що характеризують інші групи.

Часто спостерігається тісна дружба між підприємцями та їх робітниками, причому жодна зі сторін не схильна вважати, що у випадку виникнення між ними неприємного інциденту вони обов’язково повинні конфліктувати; обидві сторони бажають зберегти за собою можливість безболісно порвати старі зв’язки, коли вони стають неприємними.

Socialis - суспільний) і це поняття сформоване для того, щоб підкреслити що держава має розвинуту й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику.

Таким чином, соціальну державу розглядають, перш за все, як правову, діяльність якої орієнтовано на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку.

Соціальна функція державних та суспільних інститутів не обмежується відтепер лише турботами про соціально вразливі верстви населення, а спрямовується на все суспільство та практично усі суспільні потреби та вимоги людини.

Саме тому, що соціальна політика за сучасних підходів охоплює усі сфери суспільного життя, вона набуває першорядного значення й економічна та інші галузі діяльності уряду та державних органів мають підпорядковуватися соціальним цілям, а не навпаки.

Тут слід зазначити, що колишній срср вирізнявся не високим рівнем податків, а низькою питомою вагою заробітної плати у ввп, державні допомоги мали форму дотацій на величезну кількість товарів та послуг (наприклад, на початку 90 - х років населення сплачувало лише близько 20% вартості житлово - комунальних послуг). Щодо рівня бідності, то скоріш за все крива лоренца, що його характеризує, збігалась би з прямою рівного розподілу доходів, однак в ті часи коректного обстеження умов життя домогосподарств не проводилося. Консервативна або корпоративна соціальна держава - характеризується більш - менш рівномірним розподілом ступеню відповідальності за долю громадян між державою та особою. Держава виступає як гарант соціального забезпечення, але воно здійснюється самими громадянами через різноманітні страхові механізми (фонди) за кошти власне громадян, має місце поміркований рівень перерозподілу прибутків, державна система характеризується такими ознаками.

Рівень соціального забезпечення залежить від особистого внеску громадян до страхових фондів; має місце неповна зайнятість; рівень податків та допомог - поміркований. Як вже зазначалося, прикладом такої країни є сша, цікаво, що наявність різноманітних програм допомоги на різних рівнях (держава, штат, муніципалітет) призвели до появи значної кількості сімей, які вже декілька поколінь живуть на допомогах і навіть не прагнуть відшукати роботу.

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури за умов руйнації економічних зв язків призвело до кризового соціального стану суспільства. Зниження рівня життя значної частини населення; значну частку прихованого безробіття; різку поляризацію населення за рівнем доходу; майже повну ліквідацію відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності; посилення неформальних суспільне нерегульованих методів вирішення економічних і соціальних питань, розвиток корупції; формування маргінальних груп населення, готових до суспільне деструктивних дій. Нерозв язанім соціальних проблем викликає негативні соціальні явища, які стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну участь громадян у всіх сферах суспільного життя. Відміни системи субсидованого житлового фонду та комунальних послуг і підвищення видатків на комунальні послуги; раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг; зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення рентабельності системи; впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким рівнем доходів; реформи пенсійного забезпечення; переходу від державного фінансування охорони здоров я до його здійснення переважно на страхових засадах, підвищення межі пенсійного віку; відміни вікових пільг; обмеження прав на пільги.

Визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили; поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою; підвищення платоспроможного попиту населення; посилення мотивації праці; зайнятість населення. За теперішніх умов збереження значних обсягів кредиторської заборгованості та надмірного фіскального навантаження, кошти, які надходять до підприємств внаслідок послаблення монетарної політики та збільшення платоспроможності населення, одразу витікають до державного бюджету.

Збільшення соціальних видатків без забезпечення сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату неспроможне розірвати замкнене коло соціального забезпечення. Вилучення коштів у підприємств на першому етапі дає змогу профінансувати ключові соціальні потреби та збільшити за рахунок цього споживчий попит, проте на другому більшість додаткових надходжень у підприємств знову вилучається, перешкоджаючи їхньому інвестиційному розвиткові та розширенню виробництва. Слід особливо відзначити, що сучасна система експортно орієнтованого зростання органічно пов’язана з моделлю соціального забезпечення і, певною мірою, підтримується нею. Значні обсяги експорту продукції сировинних галузей сприяють наповненню державного бюджету ліквідними ресурсами, а також припливові в країну іноземної валюти.

Водночас значне фіскальне навантаження на інші галузі за умов збереження вузького внутрішнього ринку, збереження високої реальної процентної ставки комерційних банків (яка в макроекономічному сенсі є відображенням дорогої гривні) зберігають кризу ліквідності та перешкоджають розвиткові підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок. Експортно орієнтована модель також обумовлює ревальвацію гривні, яка не перешкоджає низько технологічному енергомісткому експорту, проте пригнічує конкурентоспроможність продукції складних виробництв та споживчих товарів. Враховуючи, що збільшення доходів пенсіонерів та працівників бюджетної сфери відбувається за рахунок фіскального перерозподілу коштів, в макроекономічному контексті така соціально орієнтована політика, фактично, здійснює гальмуючий вплив на економічну динаміку.

Спрямування одержаних фіскальним шляхом коштів на безпосереднє збільшення споживчого попиту видається досить неефективним в стратегічному плані, оскільки створює додатковий тиск на споживчому ринку, який може виявитися не готовим відреагувати адекватним збільшенням пропозиції. Безпосередніми наслідками такої політики вже незабаром можуть стати збільшення обсягів імпорту товарів народного споживання (за сприятливого впливу реальної ревальвації гривні) та тенденція до підвищення споживчих цін, яка створить додаткові підстави для проведення обмежувальної грошової політики.

Ці зрушення неодмінно пов’язані зі зміною експортної моделі зростання, диверсифікацією та вдосконаленням структури експорту, збільшенням імпорту інвестиційної продукції. Збереження сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури створює умови для фінансування соціальних витрат протягом перехідного періоду за рахунок продовження експорту продукції базових галузей, проте з обов’язковим перерозподілом отриманих коштів винятково на розбудову внутрішнього ринку та національних виробництв. Додаткове ж відволікання певної частини доходів населення на примусове нагромадження в рамках як поширення страхової системи, так і безпосереднього введення платності послуг освіти та охорони здоров’я, перетворення системи пільг на адресну грошову допомогу тощо, вестиме в рамках існуючої обмежувальної моделі до падіння платоспроможного споживчого попиту на внутрішньому ринку.

По - перше, їхнє становище безпосередньо залежить від соціального становища в регіоні (щонайменше, рівня споживчого попиту, але, зазвичай, і від електоральних настроїв, через зрощування ділової та політичної еліти на місцях). По - друге, регіональні та місцеві еліти, як правило, розвиваються на базі місцевого виробництва, орієнтованого передусім на споживчий ринок, який, знову - таки, визначається рівнем доходів та соціальним становищем населення. Наслідком високим є не тіньова економіка (у данії одне із найбільш низьких рівнів корупції та тіньового сектора), а значний рівень особистих доходів населення. З практичного погляду аналіз податкової системи данії допоможе визначити загальні тенденції розвитку податкових систем інших країнах і може бути є основним джерелом даних для порівняльного аналізу податкових систем за кордоном. Попри те що, що сталася серйозна уніфікація податкових систем і з зміни було здійснено однаково, податкові системи навіть всередині країн європейської співтовариства серйозно різняться. Виявлення загальних тенденцій розвитку податкових систем дозволить позбутися окремих податкових міфів, догм і ілюзій, якими, попри порівняно період використання податків у росії, засорено суспільну свідомість. З іншого боку, держава має забезпечити створення послуг та інформації, яка забезпечив би розвиток торгівлі, і промисловості навіть за умов зростання конкуренции.

У країнах, де деяких видів такий діяльності здійснюються з допомогою роботодавця чи страхування, немає рівного права користування ними, оскільки оплату виконують роботодавцем чи системою страхування, що породжує нерівні условия. Це слідство те, що більшість нових завдань у сфері надаваних послуг в промисловості й торгівлі, соціальній та сфері відтворення людського потенціалу вирішується державою, яке покриває видатки фінансування шляхом введення податків. Країни північної європи, мабуть, найбільше інтегровані у в світову економіку, вони досить швидко адаптуються до змін у зовнішній середовищі міжнародного бізнесу, мають передовим виробництвом, висококваліфікованої робочої силою. Виробництво медичних приладів (компанії polar electronics і gambro), автомобілебудування (scania), високотехнологічне судно будова, фармацевтика (компанія astra) і біотехнології. Високі освітні стан дарты середньої і вищої школи, програми тренінгу і перепідготовки перекл сонала забезпечують відповідність рівня кваліфікації робочої сили в необ ходимым вимогам, які висуваються ринком. 25 найбільших акціонерних товариств контролюють більш 53% промисловості, сільського господарства і торгово - финансовых підприємств, 57% всіх банківських операцій здійснюється 3 найбільшими банками.

До 33% промислових підприємств контролюються іноземних компаній (американськими, шведськими, німецькими), особливо у в таких галузях як машинобудування, нафтовидобувна, нафтопереробна, харчова та хімічна. Металлообрабатывающую і машинобудівну (особливо суднобудування, виробництво суднових двигунів, сільськогосподарських машин, електротехнічна, радіоелектронна), датські природні ресурси дуже обмежені. Це слідство те, що більшість нових завдань у сфері надання з в промисловості й торгівлі, соціальній та сфері відтворення людського потенціалу вирішується державою, яке покриває видатки фінансування шляхом введення податків. Крім громадян, які проживають постійно біля данії, до резидентам ставляться фізичні особи, розміщені країни у протягом повних шість місяців, навіть якщо вони мають постійного житла.