грінченко серед темної
Брат охрім із жінкою, сват манойло з свахою килиною, кумтерешко тонконоженко, сусіда струк із своєю сердитою стручихою, дядько — старий корній грабенко та своя сім я. Роман знав, що йому йти в солдати, і не схотів женитися, щоб жінки самої дома не кидати, сказав, що як вернеться, тоді; зінькові ж давно треба було одружитися, бо і в солдати йому не припадало йти, та й жеребок він уже брав, дак що ж, коли не хоче.
Мати хоч і гнівалась, що нема їй помочі, та не дуже, бо працьовита й тиха денисова домаха — он та білява молодиця, що тепер порається біля печі, — годила свекрусі. і стара параска, забуваючи, щй їй треба взяти з припічка та й поставити на стіл миску з варениками, спинялася біля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала. Сам він прожив уже півсотні й шість літ, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосі, а оці три сини — такі косарі, що й трава перед ними горить. Старший — уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий віл; менший — ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; ті очі дуже нагадували батькові, тільки що в батька вони вже пригасли за довгі літа клопоту й праці, а в сина сяли цілим сяєвом молодого вогню. Тепер цей чепурний вид почервонів, бо парубок випив не одну чарку горілки; та він міг пити побагато і ще не був п яний, а так — тільки починав хміль голову розбирати, і роман дедалі ставав усе веселіший та хвалькіший на язик. ішли парубки в святкових чумарках і добрих поясах, сміялися й погукували на дівчат, а ті, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколірними стрічками.
Попід хатами, на призьбах та на колодах скрізь сиділи баби, лузаючи насіння, часом і чоловіки з люльками в зубах і розмовляли про всякі новини та про хазяйські й хатні справи.
Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але химка не вгавала, вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселив. Збентежена з такої несподіванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, і самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що роман танцює перед нею і дивиться на неї своїми смілими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду.
А музики тяли тим часом з усієї сили, парубки й дівчата танцювади, аж подвір я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повітрі, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквітчаних голів падали на землю квітки, і дівчата й парубки топтали їх ногами.
Брат охрім із жінкою, сват манойло з свахою килиною, кум терешко тонконоженко, сусіда струк із своєю сердитою стручихою, дядько — старий корній грабенко та своя сім я. і стара параска, забуваючи, що їй треба взяти з припічка та й поставити на стіл миску з варениками, спинялася біля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала. Брат охрім із жінкою, сват манойло з свахою килиною, кум терешко тонконоженко, сусіда струк із своєю сердитою стручихою, дядько – старий корній грабенко та своя сім я. Мати хоч і гнівалась, що нема їй помочі, та не дуже, бо працьовита й тиха денисова домаха – он та білява молодиця, що тепер порається біля печі, – годила свекрусі. і стара параска, забуваючи, що їй треба взяти з припічка та й поставити на стіл миску з варениками, спинялася біля печі, дивилась закоханими материними очима на сина і думала. Сам він прожив уже півсотні й шість літ, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосі, а оці три сини – такі косарі, що й трава перед ними горить. Старший – уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий віл; менший – ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; ті очі дуже нагадували батькові, тільки що в батька вони вже пригасли за довгі літа клопоту й праці, а в сина сяли цілим сяєвом молодого вогню. Тепер цей чепурний вид почервонів, бо парубок випив не одну чарку горілки; та він міг пити побагато і ще не був п яний, а так – тільки починав хміль голову розбирати, і роман дедалі ставав усе веселіший та хвалькіший на язик. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але химка не вгавала, вона крутнулася, аж стрічки високо замаяли в повітрі, вхопила романа й потягла його в швидкому танці, сміючись й моргаючи на нього веселив очима. Збентежена з такої несподіванки, дівчина спершу ніяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, і самі ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, і вона ие гляділа ні на кого і вce думала про те, що роман танцює перед нею і дивиться на неї своїми смілими, аж незвичайними очима, і не могла звести на його погляду.
А музики тяли тим часом з усієї сили, парубки й дівчата танцювади, аж подвір я гуло, ясноколірні стрічки маяли в повітрі, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквітчаних голів падали на землю квітки, і дівчата й парубки топтали їх ногами.
Побачивши, як левантина втекла з танців, і знаючи, що в неї в дворі нікого немає, він пішов до себе на тік, з току перескочив у свій садок, а з свого садка в струків, – чи не побачить там дівчину.
Йому треба таку жінку, щоб він про все з нею міг говорити, щоб усю свою душу міг їй одкривати… а то він тут так живе, що ні з ким і поговорити по щирості. Один кривавим потом умивається, та робить, та дбає, а другий, ледащо, лінується… або ще п є… а то й красти піде… невже не можна кращого порядку завести.
Дяк саме божественне знає; писар – самі волосні діла; крамар усе на щотах кидає та записує гроші… до батюшки зінько не посміє піти, а до вчителя ходив, дак і вчитель же… хоч по книгах знає і всяку науку, а як зінько попитався його про своє— як би кращий порядок завести, – то він тільки рукою махнув. Тиха, роботяща, добра дівчина… і з себе гарна… якби йому таку жінку, та тільки щоб не таку вже… просту… колись він заговорив з нею про дощ, що він буває з пари, а вона тільки засміялася та й утекла… як же він розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає. А якби зінько з нею одружився, то, може б, її й читати можна навчити… і до своїх думок прихилити… так думав зінько про левантину і почав придивлятися до неї, зачіпав її розмовами.
Треба з ним поговорити… не сьогодні, бо сьогодні, мабуть, він іще не скоро з вулиці вернеться, а колись… небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а зінько все не спав. Дума за думою снувалася в голові, ішли одна по одній, як хвиля за хвилею… по хатах давно вже сплять, затихли вже й дівчата, й парубки на вулиці… і дерева дрімали, схилившись над ним, і дрімала зелена трава і вві сні лоскотала йому обличчя, як він доторкався до неї, ворушачись… а високе й глибоке - глибоке небо жахтіло й тремтіло живим світом, і зорі здавалися великими й розумними очима блискучими… вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути зінькові в душу, подивитися, що там е.
Дивляться такими великими - великими очима… як у левантини… тоді, як вона співає сумної пісні… вона дивиться й співає… і любо, любо стає… і хиляться віти… і всміхаються зорі… і зінько заснув під левантинин спів, не знаючи, що левантина справді вийшла в свій садок і співала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарівної ночі – тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матері….
Коментарі
Дописати коментар