із сонцем за плечима поліська мудрість пелагеї
На поліссі завжди надавали великого значення предметам, словам, явищам, котрі могли уберегти від злої нечистої сили село, рід, сім’ю, оселю, господарство, людину.
Оскільки від села до хутора було два кілометри, а з ходою селом – три, а то й більше, то бабуся якось сказала, що в неї за дорогу вигоряє дві, а то й три свічки.
О часи, о звичаї… від зіврочення, недоброго ока й слова помагали ладанка, а ще припнута до одягу шпинька (шпилька, булавка), котра защемляла біду, і зашита біла нитка. Сніп стояв у коморі, а на святвечір перед різдвом його вносили, прикрашали засушеними квітами й ставили на покуті, звідки перед тим виносили старого снопа. У нас вважалося, що домовик (дідок, бородник) не тільки вміє робити шкоду, а й допомагає варити обід, вечерю (вранці він спить), попереджає про небезпеку (особливо пожежу), оберігає дім. При цьому той, до кого промовляли перед дорогою чи значимою подією цей словесний оберіг, повинен був подумки проказати три слова, які од когось хотів би почути.
Амулеты, талисманы, обереги однажды, еще в первой японии, я купила брелок в виде симпатичного котенка с поднятой лапкой и щитом с изображением доллара. Молитви од пелагеї матінко богородице пресвятая, яко ти сина божого породила, подай милосердя й добре здоровля цій дитині, дитяті божому, богом сотвореному, у ласці й мирі, простели щиру доріжку, ногам теплу, а очам світлу, на чотири сторони, куди б не пішло дитя, простягни.
Ці прості рядки потрібно читати та перечитувати, повільно, наче п’єш живу воду… мені пощастило майже все дитинство і юність провести поруч із видатною, а можливо, й геніальною людиною. Моєю рідною бабунею палажкою, що розповідала казки, легенди, всілякі історії, до якої приходили за порадами й ліками на наш хутір люди з села згорани і навіть із інших сіл. Він єдиний із господарів категорично відмовився переселятися до села в часи ліквідації хуторів (а довкола згоран їх було понад два десятки), правдами і неправдами, навіть підкупами і хабарями (півсвині, сало, самогон) захищав своє обійстя, аж доки, вже після смерті бабусі, хутір не з’їла меліорація. Бабуся палажка була глибоко віруючою людиною, щонеділі й на великі й малі свята ходила до церкви в сільський свято - дмитрівський храм, збудований ще 1674 року, один із найдавніших дерев’яних храмів волині. Та разом із вірою (знала напам’ять безліч молитов і цілі сторінки з біблії) в ній уживалося язичництво, древні вірування й повір’я, знання глибинного, здавалося, бозна з яких глибин видобутого фольклору і правічної народної філософії. При всій повазі до східної філософії таки вважаю, що вона суттєво відрізняється від світоглядних позицій, ставлення до життя, до бога слов’ян, зокрема українців. Щоправда, тішу себе надією, що вони змусять замислитися, як змусили мене, і, можливо, ви відчуєте за цією простотою і наївністю колосальний глибинний підтекст і зміст, а поради й рецепти допоможуть, як допомогли вже багатьом людям. Чого дерево росте просто собі, з маленького роблячись великим, день за днем, рік за роком, на тому ж місці, тико розростаючись вширину й увись, аж до того чєсу, який відміряв йому бог, – а людина має відмучитися з усіма хворобами, страхами мало не з самого дітоцтва. Ще коли ми жили на хуторі, і вже в селі, я час від часу серед інших мандрівних жебраків, котрі навідувалися до села, бачив іваньку полапського, як його прозивали, бо був родом із сусіднього села полапи.
Потім, приїхавши якось у село, почув я, що, коли іванька помер, нібито в старій хаті, до якої час від часу повертався, знайшли кілька мішків тих монет. Бабуся прожила перші неповні 33 роки свого життя в селі згорани, далі 41 рік – на краю лісу, за два кілометри від села, на хуторі, куди 1932 року переселився дід із сім’єю після дозволу польського уряду жити на хуторах. Та тепер, згадуючи почуте від бабусі, від мами й інших людей про бабусю, я розумію, що, провівши головнішу частину життя на поліському хуторі, пелагея мала своє вражаюче відчуття й того ж хутора як частини чогось невимірно більшого, може, світу, а може, й цілого космосу і світу в цілому, а чи не найголовніше – людини в ньому.
Хіба дав би з маленької людини великій вирости, щоб потому ще й дітей і онуків побачити, а то ж гинчий світ, і божий знак на нім і той самий, і гинчий. Під цим малося на увазі – приймати пологи, перерізати пуповину й зав’язувати пупа, здійснювати той магічний обряд, дійство - з’яву, внаслідок якого людина й з’являється на світ. – мені теї слова здавалися дивними, якимись зумисними, а потому пойняла, що тітка палажка знала щось таке, що нам не було дано, – то слова жінки, що у неї бабила бабуся. Чи не тому вона твердила, що такі важливі перші хвилини в житті людини, перші слова, звернуті до маленької істоти, перші речі, які має робити жінка, звівшись на ноги після пологів. З акту появи нової людини зникає душа, духовність, може, тому так багато травм, каліцтв, діти народжуються з вадами, що впливають на все подальше життя. Бо, за традицією, приймати пологи могла й мати породіллі чи сестра, а от бабити, проводити завершальну частину дійства могла тільки спеціально запрошена бабниця – жінка з іншої сім’ї. Потім із гумором розповідав, як кілька разів потрапляв у болотяні пастки, як поспіхом із кладки зісковзнувся, отож прийшов у кузли, куток, де жила баба наталка, геть із замоченими ногами.
Назад ішли удвох, а що ніч була темна, хмарна, до того ж вітряна, то хоч стежки були знайомі (від хутора до села – два кілометри), то теж обоє позамочувалися. і обоє бабусь (а їм тоді тільки трохи за п’ятдесят перейшло) взялися, кажучи по - сучасному, масажувати груди, серце новонародженого, а бабуся палажка – вдихати повітря через ротик. Мені здається, я бачу, як стоять коло дерев’яного ліжка двоє жінок, що боролися за моє життя – статна красуня бабуся наталка і невеличка, та завжди мовби сповнена якогось незримого сяйва бабуся палажка. Хай летять болесті на штири волості й за вітром розвіються, прошу тибе, богородице, як би за сина свого, то чув усей світ, а я тибе прошу, милостива, почути.
Чого дерево росте просто собі, з маленького роблячись великим, день за днем, рік за роком, на тому ж місці, тико розростаючись вширину й увись, аж до того чєсу, який відміряв йому бог, — а людина має відмучитися з усіма хворобами, страхами мало не з самого дітоцтва.
Коментарі
Дописати коментар