вірші про україну
- я молюсь за україну, щоб народ щасливим був, про негоди позабув, із домівок, хат усіх, хай луна дитячий сміх, хай шанують стариків, скрізь звучить веселий спів, хай обходить всіх ненастя, серце хай тремтить від щастя. Намалюю рідний край – дім в селі, ставок і гай, синє небо, жовте сонце загляда до нас в віконце, чорнобривці тут на гряді, полуниці в палісаді, і хліба вже чималі, в небі линуть журавлі. Україна в чистих хатах, і в сільській церковці, — у дитячому серденьку, в розумній головці, україна в ясних зорях, в сонці, що над нами, — і в очах добрячих, ясних рідненької мами.
Хай весни твої гомонять калиново, летить крізь туман до майбутнього шлях, хай з вітром бринить від луганська до львова, від ялти до луцька блакитний твій стяг. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, – оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – україна. Станем, браття, в бій кривавий від сяну до дону, в ріднім краю панувати не дамо нікому; чорне море ще всміхнеться, дід дніпро зрадіє, ще у нашій україні доленька наспіє. А завзяття, праця щира свого ще докаже, ще ся волі в україні піснь гучна розляже, за карпати відоб ється, згомонить степами, україни слава стане поміж ворогами.
Наша батьківщина - леонід полтава там, де море є глибоке, де заквітчані карпати, де степи такі широкі, що очима не обняти, - там є наша батьківщина - україна. Україна в чистих хатах, і в сільській церковці, - у дитячому серденьку, в розумній головці, україна в ясних зорях, в сонці, що над нами, - і в очах добрячих, ясних рідненької мами.
Під рідним прапором стань під прапор синьо - жовтий — стяг відважних прабатьків, доторкнися позолоти запорозьких козаків, герб наш герб — тризуб, це воля, слава й сила; наш герб — тризуб. Найгарніші наші села, люди мудрі і веселі, хати білі, чепурненькі, діти всі такі гарненькі… маки в полі червоніють, і волошки ген синіють, всі сади таки плодючі, огороди всі родючі. Тихі співи і танці вогнисті, щебетання в садку біля хати, і тумани, і роси краплисті, і героїв славетних життя, - і мале босоноге дитя, що біжить радо з піснею в поле і сміється, хоч ніженьки коле.
Вже напряла хуртовин на шапки для верховин, на сувої полотна, на завіску для вікна, на хустину й укривало – мало – мало – мало – мало – сніг іде – іде – іде – а вона пряде й пряде.
Спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи вона ж промчить над зламаним життям за нею ж будуть бігти видноколи вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю. Страшні слова, коли вони мовчать страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Україна – це чарівна природа, це неповторна культура, це все те що навколо нас, україна – це та земля, де ви народилися, де завжди на вас чекатиме батьківська домівка, зігріта теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, це батьківщина, найкраща і найрідніша. Для нас вона в світі єдина, одна, як очі її ніжно - карі… вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі, у квітці, в пташині, в кривеньких тинах, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі… (фрагмент. Над давнім лихом україни жалкуєм - тужим в кожний час, з плачем ждемо тії години, коли спадуть кайдани з нас ті сльози розтроюдять рани, загоїтись їм не дадуть. Ще кажуть, що ніби - то ти свята, і очі твої — волошки в житі, що уникаючи сорому й скверни, ти всім віддавалася тільки з любові, от рот твій і повен чужої сперми, а вени забиті чужою кров ю. Ночами творится такое, скажу я, от ужаса с треском взрывается сердце – повстанцы, скукожившись возле буржуек, пьют вёдрами кровь христианских младенцев. В яку ви цю країну всі разом погрузили і щоб її не було ви нічого не зробили невже за стільки років ви достатньо не нажили щоб заробляти гроші копаючи могили.
Панове президенти є до вас питання чому ви всі живете як голубці в сметані тоді коли всі люди скидаються солдатам копійками, які ви ще в них не встигли відібрати.
Чому ви не пошлете на війну своїх синів ні внуків, ні племінників, самих вас там не видно зате на смерть кидаєте чужих чоловіків скажіть мені, невже це виглядає справедливо. Я хочу побажати вам, панове президенти відчути весь наш біль на собі перше ніж померти а всім нащадкам вашим - я хочу тільки зла яке ви всі разом роками готували нам. Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені, так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною, що зробили з нею всі ці фінансові генії, котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною. Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі, і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом, ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі, зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом. і я витягаю бензин і старі корабельні канати, й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне, і знаю – ніщо не може мати над нами влади, окрім голосу крові, який заповнює горло. Країна, в якій виживання вважають талантом, де вся твоя біографія – список боргів і трупів, називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом, опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.
Але з липучих вогнів ресторанних, з високогір’я сяйних авансцен виношу, мов зяючу ніжну рану, твоє сире півдитяче лице, де вилиці – круто, і губи – вперто. Ми зібрали для вас найкращі вірші лесі українки, у яких оспівано і кохання, і батьківщину, і незламну силу духу, і природу… ся хора, слабосильна дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну україну, – писав про неї іван франко. Мама лесі українки – ольга драгоманова - косач – була добре знаною письменницею під псевдонімом олена пчілка, тож недивно, що лариса змалечку виростала в творчій атмосфері. Надія вернутись ще раз на вкраїну, поглянути ще раз на рідну країну, поглянути ще раз на синій дніпро, – там жити чи вмерти, мені все одно; поглянути ще раз на степ, могилки, востаннє згадати палкії гадки… ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна. В тій пісні згадала і славу величну свою, красний світ, лукавих людей, і кохання, і зраду, печаль своїх літ, надії і розпач… дівчина зірвала лавровий вінець і в хвилях шумливого моря знайшла своїй пісні кінець. Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється, дивлюся на тебе й не можу одвести очей, і хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей. Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу, і світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні… ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, – коли б ти спитав. Коли дивлюсь глибоко в любі очі, в душі цвітуть якісь квітки урочі, в душі квітки і зорі золотії, а на устах слова, але не тії, усе не ті, що мріються мені, коли вночі лежу я у півсні. Якби мені достати струн живих, якби той хист мені, щоб грать на них, потужну пісню я б на струнах грала, нехай би скарби всі вона зібрала, ті скарби, що лежать в душі на дні, ті скарби, що й для мене таємні, та мріється, що так вони коштовні, як ті слова, що вголос невимовні. Якби я всіми барвами владала, то я б на барву барву накладала і малювала б щирим самоцвітом, отак, як сонечко пречисте літом, домовили б пророчистії руки, чого домовить не здолали гуки.
Хвороба позбавила лесю змоги вести нормальний спосіб життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було жодного слова нарікання на несправедливу долю. Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одіб ють від тебе примари, не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть. Мріє, колись ти літала орлом надо мною, – дай мені крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє – дарма. Як я люблю оці години праці, коли усе навколо затиха під владою чаруючої ночі, а тільки я одна неподоланна врочистую одправу починаю перед моїм незримим олтарем. Мені осіння ніч короткою здається, безсоння довге не страшне мені, воно мені не грозить, як бувало, непевною і чорною рукою, а вабить лагідно, як мрія молода. Тож він з ворогами і з лихом жартує і вірші, мов легкії стрілки, гартує, і кидає пісню в широкий простор; скрізь чутно її, на майдані і в полі, юрба перейма тую пісню, мов хор. Нещасний коханець, щасливая пара, і мати, й дитина, співа тую пісню дружині дружина, – те знає і тішиться музин обранець, бо вдень, серед люду, поети мов діти, їм милі тріумфи, і лаври, і квіти, і вабить їм очі великая слава, якої не дасть перемога кривава, – в надії на неї терновий вінець прийма молоденький співець. Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися, поле і гай у серпанки тонкі повилися, марево біле покрило і річку, й сагу, вітер з полудня несе без кінця ту югу.
Коментарі
Дописати коментар