пивоваров ділова українська мова

пивоваров ділова українська мова

- полівалентністю (здатністю обслуговувати всі сфери на­ціонального життя); стилістичною розрізненістю; загальнообов язковістю для всіх членів суспільства. Орфоепічні (регулюють вимову звуків та звукосполучень); акцентуаційні (визначають правильність наголошування); морфологічні (регулюють вибір морфологічної форми слова та поєднання її з іншими словами); синтаксичні (визначають варіанти побудови простих і складних речень); лексичні (регулюють слововживання); стилістичні (визначають вибір мовних засобів за певних умов спілкування); орфографічні (забезпечують правильне написання слів); пунктуаційні (регулюють уживання розділових знаків у написаному тексті). Під час вивчення будь - якої мови, навіть близькоспорідненої, необхідним є серйозний підхід до з ясування особливостей вимови і свідоме дотримання її норм в усному мовленні. В укра­їнській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно, причому як під наголосом (що вважається для них сильною позицією), так і в ненаголошеному складі. Геодезія, голограма, гендерний, генеалогія, агроном, ангіна, антигу - манність, гармонія, герой, гігант, гіпноз, гіпотеза, егоїст, гігроскоп, гідрограф, геліофіт, графологія, логіка, логопед, логотип і багато інших. З, із, зі (з офісу, із записок, зі свідчень, зі слів); у, в, уві (повідомила в четвер, записав у протокол, бачив уві сні); під, піді, nido (під лісом, піді (nido) мною). Випадок, верба, граблі, кишка, колесо, колія, ненависть, олень, отаман, приятель, середина, судно (корабель), феномен, рукопис, перепис, завдання; в українській мові є слова, в яких нормативними вважа­ються обидва наголоси.

Помилка і помилка; висіти і висіти; договір і договір; жало і жало; байдуже і байдуже; завжди і завжди; простий і простий; ясний і ясний та деякі інші. Книжки, тарілки, острови, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини (останнє стосується й іменників середнього роду). За цим принципом пи­шуться, зокрема, префікс с - перед глухими приголосними зву­ками кореня к, п, т, ф, х (скріпити, спалити, стиснути, сфо­тографувати, сховати); прикметникові суфікси - зьк - , - цьк - у - ськ - (водолазький, коломацький, сиваський); позначаються гру­пи приголосних, утворені внаслідок спрощення (виїзний, тиж­невий, чесний, корисливий, серцевий, сонцезахисний), та ін. Морфологічний принцип вимагає, щоб морфеми (пре­фікси, корені, суфікси, закінчення) в усіх споріднених словах передавалися однаково, незалежно від вимови.

історичний, або традиційний, принцип правопису виявля­ється в тому, що написання слова пов язане з усталеною тра­дицією і не залежить ні від вимови, ні від морфологічної будо­ви.

Цей принцип, наприклад, застосовують, коли пишуть слова разом, окремо і через дефіс, зокрема у прислівниках, правопис яких слід запам ятовувати або перевіряти за орфографічним словником. Крапка, знак пи­тання, знак оклику, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, три крапки — розмежовують речення, частини складного речення й однорідні члени речення. Коми, тире, дужки, лапки — використову­ються для виділення відокремлених означень, вставних і встав­лених слів, словосполучень і речень, звертань, прямої мови.

Порушення морфологічних норм, на перший погляд, менш помітні, ніж лексико - фразеологічні, оскільки стосу­ються не всього слова, а якоїсь його частини (морфеми) — суфікса, закінчення тощо. Дроздова — кандидат педагогічних наук, доцент кафедри мовної підготовки, педагогіки і психології харківської національної академії міського господарства. У навчальному посібнику подано матеріал про культуру слова, викладено мовні норми, охарактеризовано усне та писемне ділове спілкування, наведено стилі сучасної української літературної мови.

Усне ділове спілкування 27 форми усного ділового спілкування 27 вимоги до усного ділового спілкування 29 монологічне мовлення, його особливості 30 діалогічне мовлення, його специфіка 32 види нарад та їх проведення 33 прийом відвідувачів 36 проведення юридичної консультації 38 публічний виступ 40 судова промова 47 3. Писемне ділове спілкування 76 особливості писемного ділового спілкування 76 документ та вимоги до його укладання 77 формуляр та реквізити документа 82 текст документа 84 5. Мовностильові ознаки документів 93 книжна лексика 94 іншомовні слова 96 функціональні особливості синонімів та паронімів у діловому мовленні 100 терміни та професіоналізми 105 вибір граматичної форми 107. Можна бути байдужим користувачем, ігнору­вати правила орфоепії та орфографії, поповнювати власне мовлення позалітературними елементами й не дбати про його чистоту та красу.

Справжній носій мови, уживаючи при потре­бі й нелітературне слово, переважно прагне висловлюватися чітко й правильно, дбаючи не тільки про логічність і доверше­ність сказаного, а й про добір красивого слова, вишуканий вислів, доречний фразеологізм тощо. У процесі мовлення до­водиться з кількох слів - синонімів добирати найдоречніше, не сплутувати значення близьких за звучанням слів, правильно користуватися запозиченнями, уміти звернутися на ім я та на ім я і по батькові до співрозмовника, грамотно записувати власні назви та ін. Укладений відповідно до на­вчального плану, він містить відомості з культури українського мовлення, пропонує мовні норми, знайомить із основними функціональними стилями, із особливостями усного та писем­ного ділового спілкування. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві та є одним із факторів його самоорганізації, невід ємною ознакою такої спільності, як рід, плем я, народ­ність, нація. У процесі суспільної діяльності люди вступають у різні стосунки, обмінюються досвідом в усіх сферах життя, переда­ють інформацію від покоління до покоління. На первісному етапі розвитку суспільства вона замінила мову міміки та жестів, а згодом стала засобом, котрий задовольняє будь - які вимоги в комунікації членів суспільства. Гносеологічна (пізнавальна) полягає в тому, що за допомо­гою мови ми пізнаємо світ, вивчаємо те, що нас оточує, і те, що перебуває на певній часовій чи просторовій віддалі (відомості про минуле чи знання про інші, бачені чи небачені, території). Гнів, роздратування, сум, печаль, радість, біль тощо можна висловити як повнозначни­ми словами, що мають лексичне значення, так і вигуками, які набувають потрібного значення в контексті. імпресивна — полягає в переконуванні співбесідника за допомогою мовних засобів, приверненні його на свій бік, у зверненні уваги співрозмовника до питань, актуальних на певний момент для одного з мовців. Волюнтативна функція виявляється в наказовості, у мож­ливості за допомогою мови примусити співбесідника діяти всупереч його власним переконанням, чинити так, як того бажає мовець. Фольклор, ху­дожня література, театр, пісня послуговуються мовою і самі за її допомогою висловлюють високі почуття, сприяють форму­ванню естетичного смаку слухачів та читачів. Близькою до естетичної функції є виховна, оскільки худож­ні твори, вистави, кіно виховують громадянську позицію, за­кріплюють правила поведінки, формують особистість, яка здатна буде принести користь суспільству.

Завдяки ідентифікаційній функції кожен із мовців вирізняє себе з мовного середовища, відшукує спільних чи близьких за мовою співбесідників, а в усьому світі кожен народ чи народ­ність за допомогою мови заявляє про себе, ідентифікує своє існування серед інших націй і мов. У зв язку з цим завдання кожного мовця — не просто послуговуватися мовними засобами, а й дотримуватися культури спілкування, збереження надбань, закладених у мові, піднесення престижу нашої мови в цілому світі. Національною, чи загальнонародною, мовою (або формою мови) прийнято називати сукупність усіх мовних оди­ниць, куди увіходять діалектне, просторічне мовлення, жаргон, сленг, арго. Літературна мова — це мова, унормована всенародною практикою мовленнєвого спілкування, упорядкована, опрацьо­вана письменниками, ученими, громадськими діячами.

Для ділової мови характерним є уживання спе­ціальної лексики — канцеляризмів та мовних штампів, чітко регламентована побудова речень, досить часто навіть визна­чена форма викладу.

Передусім це стосується професійної підготовки, адже неточність формулювання може призвести до помилкової дії, а для багатьох професій (медики, правоохоронці) дія часто пов язана зі здоров ям людини, а інколи — й із життям. Мова безпосередньо не впливає на зміст законо­давства, але ступінь досконалості, точність і ясність закону значною мірою залежать від правильності й досконалості мов­ного оформлення. За визначенням, мова законодавства — це засіб оптималь­ного закріплення в правовій нормі певного масштабу поведін­ки, спрямованої на регулювання суспільних відносин. Завдан­ня комунікації полягає у впливі на волю й свідомість людей для того, щоб створити спонукальні мотиви їх правомірної пове­дінки, забезпечити права й виконання юридичних обов язків відповідно до вимог правових приписів. Мовне втілення нормативного акта надає волі законодавця цілісності, викінченості форми, забезпечує його доступність, максимальну зручність для вивчення й застосування. Мова закону створюється в тій чи іншій національній право­вій системі спеціально, шляхом цілеспрямованого відбору й об­робки природного мовного матеріалу таким чином, щоб найбільш точно і разом із тим зрозуміло викласти юридичні правила, забез­печивши ефективність їх владного впливу на волю та свідомість людей. У мові закону виробляються оптимальні способи передачі правової інформації, і в цілому вона відбиває юридичну картину світу, що склалася в правовій системі внаслідок пізнання правових властивостей і зв язків об єктивної дійсності. Невідповідний термін чи не­дбала мовна конструкція не лише спотворюють уявлення про предмет, а й суттєво послаблюють регулювальну роль права та соціальну цінність закону.

Я ненавижу свою жизнь и готова пойти на все, чтобы изменить ее, чтобы сбежать от безразличия отца и неадекватности мачехи, от постоянных проблем и конфликтов. Он свалился на мою голову и даже не спросил разрешения, он думает, что может помыкать мной, может помыкать кем угодно, а все из - за его особенной репутации.

Уже несколько лет я живу в постоянном страхе, я вынуждена постоянно бежать, а все из - за него, безжалостного монстра, который считает, что я принадлежу ему, который не.

Моя жизнь похожа на ежедневное сражение, я разрываюсь между учебой и работой, чтобы доказать отцу, что я чего - то стою, чтобы доказать себе, что я способна на большее.

А) правовий акт, який визначає основні правила організації та діяльності державних органів, структурних підрозділів органу, а також установ, організацій і підприємств (філій), що їм підпорядковуються; б) правовий акт, який створюється органами державного управління для встановлення правил, що регулюють організаційні, науково - технічні, технологічні, фінансові та інші спеціальні сторони діяльності та відносин установ, закладів, підприємств, службових осіб; в) службові документи організаційного характеру, в яких викладаються настанови або вимоги, що регламентують певний порядок будь - яких дій, поведінки.

Якщо іменник чоловічого роду вживається на позначення жінки й ім’я особи при цьому не називається, то узгоджене означення і дієслово - присудок чоловічого роду минулого часу ставляться у формі. Документ, у якому з’ясовується зміст певних положень основного документа (плану, звіту, проекту тощо) або пояснюється причини певного факту, вчинку, події, - це.

Письмове повноваження, що видається установою (організацією, підприємством) або окремою особою іншій для подання третій особі (установі, організації) при здійсненні певних юридичних дій, одержанні грошей або матеріальних цінностей, - це доручення. Документ, який засвідчує біографічні та юридичні факти, діяльність окремих службових осіб і видається підприємством, установою, організацією на вимогу працівника, - це.

А) кома, знак оклику, знак питання, багатокрапка чи тире, а після них - крапка й тире; продовження прямої мови - з великої літери, якщо перша частина прямої мови - закінчене речення. Якщо слова автора всередині прямої мови розпадаються на дві частини, одна з яких стосується першої частини прямої мови, а друга - другої частини прямої мови, то перед другою частиною. Досить часто сполучення синтаксичних норм української літературної мови пов язано із помилковим використанням при­йменників, що механічно переносяться з російських словосполу­чень. Специфіка обох мов найяскравіше простежується в зістав­ленні найбільш уживаних словосполучень, правильний переклад яких необхідно здійснювати зі словником і запам ятовувати.

Як бачимо, у наведених словосполученнях - відповідниках прийменники української мови і російської — різні, деякі словосполучення в українській мові взагалі не потребують прийменника. Однією з найпоширеніших синтаксичних вад є надуживан­ня конструкціями із прийменником по, який в українській мові, порівняно з російською, має дещо вужчий обсяг значень, напри­клад. Слід звернути увагу на деякі безприйменникові словоспо­лучення української мови, в яких головне слово вимагає від залежного іменника (займенника) форми певного відмінка, що не збігається із формою в російській мові, а саме.

Щоб уникнути типової помилки такого плану, необ­хідно знати, що підмет, у складі якого є слова мало, багато, більшість, меншість, частина, половина, третина, найчасті­ше має присудок у формі однини.

Порушенням синтаксичної норми є використання дієпри­слівникових зворотів у безособових реченнях, специфіка яких узагалі не передбачає головного члена — підмета, що позначає виконавця дії, наприклад. Складність опанування синтаксичних норм полягає в тому, що вони певною мірою пов язані з лексичними нормами (пе­рекладом слів), морфологічними нормами (знанням відмін­кових форм, яких потребує головне слово словосполучення) і передбачають знання синтаксичної теорії (визначення чле­нів речення, їх взаємозв язку, специфіки різних синтаксичних конструкцій). Стилістичні норми визначають доречність чи недоречність використання слів, фразеологізмів, морфологічних форм, син­таксичних конструкцій у певних функціональних стилях. Використання значних за обсягом і складних за структу­рою речень, що перешкоджає розумінню тексту; тавтологія — повторення того ж слова чи спільнокоре - невих слів у межах речення або близько розташованих речень (звичайно, якщо це не художній прийом), наприклад. У визна­ченні визначальні ознаки повинні бути необхідними і достат­німи; цей напрям наукових досліджень набув широкого поши­рення в різних напрямах наукового пошуку; використання інверсії (непрямого порядку слів) у тек­стах наукового та офіційно - ділового стилів, хоча в усній фор­мі вона цілком можлива. Чоловік продав автомобіль разом зі своєю жін­кою і задоволений повертався додому; невикористання наявних паралельних значень - ові ( - вві, - єві), - у( - ю) у давальному відмінку однини іменників чолові­чого роду ii відміни.

Деканові савчуку; тарасові михайловичу; панові юрисконсульту; доповідачеві павленку; невідповідність обраних слів і стійких зворотів стилю й формі викладу.

Для того щоб уникнути стилістичних помилок, необхідно розвивати уважність і чуття слова, працюючи з різними за сти­лем текстами й спілкуючись у різноманітних ситуаціях. Форма тексту має дві сторони — внутрішню та зовнішню, обидві вони є істотними, але елементи останньої іноді можуть переважати, бо існують певні стандарти.

Про­токоли, акти, заяви, посвідчення, довіреності, квитанції, роз­писки, накладні; потенційно необмежена кількість відтворення й дублю­вання в тотожній писемній формі копії певного документа; можливість відтворити писемний текст у звуковій формі, однак звукове відтворення тексту не завжди буває точною ко­пією писемного; можливість відтворити, властивість бути відтвореним у просторі й збереженим у часі. Саме за допомогою ділових паперів, документів, листів встановлюються офіцій­ні, службові, ділові, партнерські контакти між закладами, під­приємствами, установами, а також налагоджуються приватні стосунки між людьми.

Документ — це матеріальний об єкт, що містить у за­фіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведено­му порядку й має відповідно до законодавства юридичну чинність 4. Юридична чинність документа — це властивість, надана документові правовими нормами, яка засвідчується складом та розміщенням його реквізитів, зовнішніми озна­ками та об єктами його дії 5. Документ — це засіб фіксації певним чином на спеціаль­ному матеріалі інформації про факти, події, явища об єктивної дійсності та розумової діяльності людини.

Документи широко використовуються в повсякденній ді­яльності як джерело та носій інформації, вони сприяють удо­сконаленню внутрішньої організації будь - якого підприємства, закладу чи установи, є підставою для прийняття рішень, уза­гальнень, довідково - пошукової роботи.

інформаційна, оскільки будь - який документ є носієм ін­формації та створюється для її збереження; соціальна — документ є соціально значущим об єктом, бо його поява спричинена тією чи іншою соціальною потребою; комунікативна — документ виступає засобом зв язку між окремими елементами офіційної, громадської структури (закладами, установами, фірмами тощо); культурна — документ є засобом закріплення, переда­вання культурних традицій. Це найкраще простежується на великих комплексах документів науково - технічної сфери, де знаходить відображення рівень наукового, технічного й куль­турного розвитку суспільства. управлінська — документ є інструментом управління; ця функція властива низці управлінських документів (плановим, звітним, організаційно - розпорядчим та ін. ), які спеціально створюються для реалізації завдань управління; історична — коли документ є джерелом історичних відо­мостей про розвиток суспільства; цієї функції набуває певна частина документів тільки після того, як вони виконають свою оперативну дієву роль і надійдуть до архіву на збереження; правова — документ є засобом закріплення і змін право­вих норм та правовзаємин у суспільстві; ця функція є визна­чальною у законодавчих і правових нормативних актах. Він може служити писемним доказом, а також бути джерелом різних ві­домостей довідкового характеру, дає можливість відтворити факти діяльності організації чи установи, знайти в закінчених і зданих до архіву справах такі відомості, які мають значення для поточної оперативної роботи та для історії. Уміння правильно укладати документи як з юридичної точки зору, так і суто мов­ної — одна зі складових естетичної культури юриста і показ­ник його професійного рівня. Управління суспільством, галуззю народного господарства чи підприємством являє собою, з погляду технології, процес отримання, обробки й передачі інформації. Це обов язковий елемент юридичної діяльності, оскільки в сучас­них умовах можна отримувати, зберігати й передавати інфор­мацію, тільки якщо вона зафіксована попередньо. У юридичній діяльності використовуються головним чи­ном текстові документи, інформація в яких зафіксована будь­яким писемним способом — рукописним, машинописним, друкарським чи іншим. Не суперечити чинному законодавству держави, нормам юридичного та адміністративного права, директивним поло­женням керівних органів; видаватися тільки відповідними повноважними органа­ми або службовими особами згідно з їх компетенцією; відповідати своєму призначенню, назві й укладатися за встановленою формою; бути достовірними, переконливими і відповідати меті та завданням конкретного закладу, установи або їх керівництва (тобто базуватися на фактах і містити конкретні й змістовні пропозиції та вказівки); бути належним чином оформленими (розбірливими), текст — добре відредагованим, тобто складеним відповідно до норм сучасної літературної мови; - бути придатними до тривалого зберігання; - мають бути оформлені на папері формату а4 (210x297 мм) і а5 (210x148 мм) (згідно з дст 9327) або формату аз (297x420 мм) та а6 (105x148 мм) з такими берегами.

Основною класифікаційною ознакою конкретного доку­мента є його зміст, зокрема те, яким чином зафіксована в ньо­му інформація стосується особи, структури предмета або на­прямку діяльності укладача чи адресата. Розпорядчі (накази, постанови, ухва­ли), організаційні (положення, статути, інструкції), інформа­ційні (службові листи, службові телеграми, довідки, доповідні записки, пояснювальні та службові записки, протоколи); за спеціалізацією. Стандартні, типові, що укладаються на тра­фаретних, бланкових паперах у суворо регламентованій по­слідовності (паспорт, свідоцтво, атестат, диплом, військовий квиток тощо); нестандартні, нерегламентовані, в яких тільки певна частина даних готується заздалегідь (довідка, перепуст­ка, положення, типові листи), індивідуальні — укладаються за загальними принципами і формою, але автор - укладач довіль­но добирає і компонує мовні засоби залежно від конкретної ситуації (автобіографія, звіт, оголошення, запрошення); за складністю. Якщо документ оформлений неохайно — це означає, що в уста­нові низька культура праці (наприклад, документ надрукований на тонкому папері, резолюція закриває половину тексту тощо).