монографія александрова особливості української історичної прози хх століття 2008

монографія александрова особливості української історичної прози хх століття 2008

Бурхливі соціальні події початку століття (революція 1905 р перша світова війна, революція 1917 р громадянська війна, розв’язана більшовицьким урядом, поразка у національно - визвольних змаганнях українського народу) призвели до того, що український народ опинився на межі існування двох світів, двох антагоністичних політичних систем. Упродовж тривалого часу сюжети з нашої минувшини були чи не єдиною можливістю заявити про себе, донести своє розуміння історичної правди цивілізованому світу.

Оскільки історична проза є одним із найпродуктивніших і найпопулярніших виявів художньої свідомості, то саме їй належало відіграти значну роль у формуванні та вихованні читача - громадянина. і все ж історична повість як оригінальний епічний жанровий різновид, що має міцні національні традиції та багату історію розвитку, лише недавно стала об’єктом наукових досліджень. Однак ретельному розгляду в ній піддано лише твори радянських письменників і, зважаючи на час публікації, відчувається відбиток негативних тенденцій заідеологізованого та кон’юнктурного підходу до здійснення цього аналізу.

Слід відзначити, що хоча й проза історичних белетристів зі східної україни неодноразово ґрунтовно висвітлювалася у статтях, розвідках та оглядах радянськими літературознавцями, все ж видань, присвячених життю і творчості окремих авторів, маємо зовсім мало. На сучасному рівні розглянуто актуальні питання історико - біографічної літератури та простежено шляхи її розвитку від часів київської русі до сьогодення в монографії. Через політичні обставини історична проза західної україни майже не вивчалася радянськими науковцями, твори її кращих представників довгий час залишалися невідомими для широкої читацької аудиторії. Справжнє вивчення їх творчої спадщини розпочалося пізніше з часів повторної публікації або з появою відділів бібліотек, сформованих із книг подарованих українцями діаспори, які сьогодні є в багатьох обласних центрах. У них дослідниця, спираючись на досягнення сучасного світового та вітчизняного літературознавства, розглядає твори історичної белетристики із західної україни на міфопоетичному рівні. Новаторським трактуванням особливостей співвідношення історичної та художньої правди, рис системи образотворення, поетики та побудови художнього хронотопу відзначаються праці п. Дисертацію виконано в межах наукового напрямку „література та історія”, включеного до комплексного плану науково - дослідних робіт запорізького національного університету, деякі аспекти дослідження історичних повістей пов’язані з науково - дослідною темою „запорозьке козацтво в літературі”. Тему і план - проспект дисертації затверджено на засіданні бюро науково - координаційної ради з проблеми „класична спадщина і сучасна художня література” при інституті літератури ім. Опільського („аллах”, „вовкулака”, „гарміоне”, „золотий лев”, „ідоли падуть”, „іду на вас”, „під орлами роми”, „поцілунок іштари”, „танечниця з пібасту”), с. Теоретико - методологічну основу дисертації склали праці українських та зарубіжних літературознавців про діалектику пізнання, світ і людину, про літературу як вид мистецтва м. У дисертації розвинено й поглиблено вивчення зв’язків історіографії та художньої творчості, жанрової специфіки та диференціації, зображально - виражальних засобів і типології історичної повісті, розглянуті як аналізовані, так і малодосліджені твори репресованих чи заборонених письменників з урахуванням авторських світоглядних і естетичних позицій. Особистим внеском здобувача є з’ясування специфіки художньої інтерпретації історичних реалій, художнього моделювання, історичних постатей, тематики і проблематики, жанрових особливостей, провідних засобів образотворення, конструювання художнього хронотопу, словесної майстерності. Робота доповнює й конкретизує літературознавчі погляди на спільні й відмінні формозмістові чинники, художньо - естетичну, пізнавальну та виховну цінність історичного повістярства 20 30 - х рр. Теоретичне значення дисертації полягає в уточненні й доповненні літературознавчої характеристики понять „повість”, „історична повість”, у спробі системного вивчення й аналізу поглядів на еволюцію жанру і жанрових різновидів, на індивідуально - авторські ознаки творчості. Основні положення й висновки дисертації знайшли відображення у доповідях, виголошених на міжнародній науково - теоретичній конференції „проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (запоріжжя, 2003), хv міжнародній науковій конференції ім. Від давнини до сучасності” (бердянськ, 2006), міжвузівській науково - практичній конференції „російсько - український філологічний дискурс” (запоріжжя, 2006), та на щорічних наукових конференціях запорізького національного університету (2004, 2005, 2006). У сучасному українському літературознавстві термін „повість”, не зважаючи на досить тривале його існування, однозначного визначення, що б сприймалося більшістю науковців, не має. Відсутнє також і визначення жанрового різновиду історичної повісті, яке б мало формальну фіксацію у словниках та довідниках, тому пропонуємо своє розуміння його суті. Українська історична повість один із різновидів жанру, що здебільшого має сукупність ознак, які утворюють систему, що моделює події минулого, які віддалені від автора (наратора) відстанню життя хоча б одного покоління. Загальний масив творів цього жанрового різновиду постає перед дослідником як велике і неоднорідне ціле, єдність якого проявляється в домінуванні ідеологічного чинника. На формуванні жанрових засад позначилося те, що письменники досліджуваного періоду були розділені не тільки адміністративно польсько - радянським кордоном, а й світоглядними позиціями.

Відсутні чіткі критерії розмежування термінів „повість” і „роман”, що утруднює визначення жанру окремого твору, не мають чіткого розмежування й авторські назви жанру.

Всі інші твори, які за своєю жанровою суттю були повістями, мали авторське визначення „історична картина”, „нарис із життя” або ж „історичне оповідання”. Намагалися надавати перевагу факту над вигадкою, але стара романтична традиція була ще досить відчутною, тому розмежування повісті, роману та оповідання як самостійних епічних жанрів часто було інтуїтивно - еклектичним. Порівняно з початком століття, коли історична повість була переведена в пригодницьку сферу й обмежувалася лише висвітленням подій із козацьких часів, можна вести мову про значне розширення тематичних обріїв. історико - пригодницька повість зосереджена на висвітленні подій часів козаччини та інонаціонального життя, сюди ж відносимо твори, які виокремлюються за тематикою. Тогочасні автори опирались на зарубіжний досвід і вітчизняні засоби художньої трансформації історичних реалій, прикмет часу, сюжетно - композиційні ідеї, художні конструкції. Повнота, виразність та історична правдивість ґрунтуються на описі конкретних подій із життя персонажів, на контрастах і гармонії, на полярності й багатозначності, на аналогіях і бінарних опозиціях. Жанрова специфіка історичної повісті найчіткіше проявлена на рівні образотворення, як у кількісному обмеженні персонажів, так і у відображення процесу розвитку їхніх характерів. Значно менший обсяг твору в порівнянні з романом спрямовував авторів до фрагментарності зображення, різкого переносу в часі, задля цього ж випущено значні періоди в лінійному розвитку подій. При всій різноманітності ідеологічної орієнтації, індивідуальних смаків у доборі і групуванні історичних деталей вони досить вдало поєднували досконале знання модельованої епохи з естетичним чуттям і художнім тактом. Українська історична повість 20 30 - х рр розвиваючись за несприятливих умов, у своїх кращих зразках прагнула до розширення тематичних обріїв, до оригінальності у відтворенні минулого, переймалася проблемами збереження і відтворення національної культурної свідомості. У тематично розмаїтій і жанрово - стильовими особливостями розгалуженій історичній повісті утверджено значний арсенал виражально - зображальних засобів художньої інтерпретації минувшини, її спроектованості на сучасність. Кількість авторів жіночої прози значно зросла порівняно із літературною ситуацією 80 - х років хх століття, що свідчить про зміни культурних орієнтирів суспільства. В українській жіночій прозі кінця хх століття спостерігаємо формування нової світоглядної парадиґми, у якій органічно переплетені різноманітні інтерпретації істин буття, позначені єдністю ідейно - тематичних тенденцій. Наприкінці хх століття були здійснені дослідження, присвячені аналізу світогляду, типу художньої свідомості, образу світу, який трансформується специфікою художнього мислення. Органічним є дослідження специфіки жіночого письма в контексті світоглядної рефлексії текстів українських сучасних письменниць в умовах трансформації глобальної моделі світу, зміни ціннісної парадиґми.

Йовенко, цілісні, системні і масштабні дослідження співвідношення жіночої суб’єктивності та світогляду особистості, специфіки моделювання картин буття в жіночій прозі практично відсутні. Актуальність роботи зумовлена своєрідністю концепції світу, представленої в жіночій українській прозі кінця хх століття, потребою відновлення тяглості літературної традиції внаслідок залучення творчості авторів, які залишилися поза увагою літературознавців, наявністю дискусійних положень у зазначених дослідженнях, потребою ґрунтовнішого осмислення поетики й стилю художнього мислення жіночої прози з метою поглиблення літературознавчої інтерпретації феноменів фемінності - маскулінності в культурі. Тема дисертації ухвалена на засіданні бюро наукової ради нан україни з проблеми „класична спадщина та сучасна художня література” при інституті літератури ім. Теоретично обґрунтувати проблему світоглядної моделі в художній творчості; проаналізувати теоретичні аспекти понять „жіночої літератури” й „жіночого письма”; дослідити специфіку моделювання ідентичності героя й визначити провідні типи характерів як стилетворчих чинників; виокремити й проаналізувати системотвірні філософеми на позначення часопросторових концептів, їхній зв’язок із хронотопною специфікою творів; проаналізувати аксіологічні концепти в системі світомислення жіночої прози; визначити типологічні паралелі та специфіку виявлення світоглядних моделей; розкрити вплив домінуючої світоглядної моделі на стильову своєрідність художнього тексту.

Йовенко; повісті “на останнім стопню”, “коротка екскурсія у минуле, або ціна сівиллиних книг”, “душа речей”, „фантастичне оповідання, написане поетом яремою пальчиком і не прийняте жодним часописом до друку”. Околітенко; романи “смітник господа нашого”, “радісна пустеля”, “компроміс”, повісті “записки білого пташка”, “гірчичне зерно”, “кіт з потонулого будинку” та оповідання (“гола дитина, або ще одна новорічна історія”, “містерія небес”, “плач ріки бистриці”) г. Особистий внесок здобувача полягає в системному дослідженні специфіки виявлення різновидів світоглядних моделей в українській жіночій прозі кінця хх століття. У роботі на основі аналізу макро - і мікрорівнів поетики тексту аналізуються форми впливу домінуючої світоглядної моделі на формування особливостей художнього стилю в українській жіночій прозі кінця хх століття. Міжнародній науково - теоретичній конференції „проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (запоріжжя, 2003), ii всеукраїнській науково - теоретичній конференції „українська література у контексті світової літератури” (одеса, 2002), v всеукраїнській науково - теоретичній конференції молодих учених (київ, 2002), iv всеукраїнській науково - теоретичній конференції “українська література. У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й завдання дисертаційної роботи, визначено її теоретико - методологічну основу, наукову новизну і практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертації. Теоретичний аспект” синтезовані теоретичні відомості щодо наукової інтерпретації понять „світоглядні моделі”, „жіноча проза”, виявлено специфіку жіночої світоглядної концепції, її вплив на формування художнього стилю жіночого письма, акцентоване інтенсивне зближення наукового й художнього способу пізнання об’єктивної реальності, амбівалентності співвідношення філософії і художнього філософування. Світогляд як цілісна система може бути відсутній у літературному творі, який не завжди є однозначним аналогом реальності, проте окремі компоненти реалізуються в об’єктивному конфлікті або „псевдоконтакті” різних ціннісних і логічних систем персонажів, автора і персонажа (е.

Концептуально - термінологічний апарат на позначення форм впливу світоглядних засад на формування художнього світу невпорядкований і відображає тенденції інтеграції та диференціації наукового знання. Більшість дослідників розуміє категорію стилю як естетичну цілісність змістовної форми, сталу єдність її компонентів, зумовлену характером вираженого змісту (в. Еволюція стильових систем детермінується історичним чинником – світовідчуттям епохи, у художньому творі закономірно відображаються стиль поведінки, світогляд автора (м. Поняття „світоглядна модель” містить розуміння аналога, концептуального утворення, яке синтезує компоненти світогляду, детермінує специфіку моделювання художнього світу, вибір певних зображальних засобів та актуалізує індивідуально - стильові риси як результат практичного втілення світогляду.

Перспектива цього вбачається в трансформації критичних орієнтирів, насамперед „філософізації літературознавства”, адекватного прочитання тексту, на чому наголосили літературознавці о. Яремчук визначає сучасний жіночий роман як „роман опору, сповнений екзистенційної проблемної напруги, соціальних і психологічних узагальнень з приводу „іншості” жінки щодо „іншості” чоловіка”. Критичні стратегії представників напрямку феміністичної критики спростовують неадекватну інтерпретацію творів „жіночої прози” і апологетизують правомірність функціонування терміну в сучасному українському літературознавстві, розширюючи цим його методологічні горизонти.

Аналізуючи глибинні механізми дискусійності проблематизації феномену „жіночого досвіду” в українській літературі, констатуємо, що ґендерна свідомість ще недостатньою мірою сформована в художньому дискурсі, літературознавстві, культурі в цілому.

„контекстуальність” – орієнтація на конкретну ситуацію, взаємозалежність людей; „монізм” – нерозривна єдність раціонального та інтуїтивного; відмова від жорсткої поляризації суб’єктно - об’єктних відносин; інтенсивна чуттєвість, тілесність мислення. Альтернативна світоглядна парадиґма, ідейно - стильові тенденції творів жіночої прози кінця хх століття мають перспективи розвитку в українській прозі наступного століття. „трансформація світоглядної позиції героя” йдеться про те, що в творах жіночої прози формується особливий тип героя, який переживає світоглядну та психологічну кризу, світоглядні опозиції нівелюються за рахунок прогресу в розвитку свідомості персонажа. В екзистенційних пошуках героя - протагоніста (причому не тільки в жіночих іпостасях) реалізоване особистісне самоусвідомлення жіночої прози кінця хх століття. Шевчук робиться акцент на повільній деградації героя як посередника поміж богом і людиною, втраті ним відчуття потрібності своєї місії і розчиненні його в хаотичності сущого. Околітенко вибудовуються в перспективі індивідуальної долі в багатовимірному і суперечливому світі („ніч у скорому”, „на єдиній дорозі”, „один маленький лебідь”, „нахаба”). Реалістична манера оповіді реалізує наближене до психоаналітичного трактування сімейних стосунків, поведінкових реакцій людини в ситуації її омасовлення (коли потрапляє в натовп), індивідуального вибору.

Провідною стилістичною рисою моделювання ідентичності героя є прихована іронія, яка реалізується в оцінних характеристиках персонажів, ситуаціях - викликах, котрі дають поштовх до саморозвитку особистості. (зустріч єгеря і ведмедя на стежці в лісі („на єдиній дорозі”), парадоксальність прагматики діалогів у поїзді і реальна трагедія дівчинки в поїзді („ніч у скорому”), нічного візиту дівчини на дачу до людини з посадою („нахаба”), ґендерний конфлікт між молодшою й старшою сестрою („кумедні старі пісні”). Тому спостерігаємо процес „зникнення” – „поразки” тих персонажів („джерело з пісків”, „один маленький лебідь”), які „плекають” власну ідентичність і традиції універсального закону, принципи якого реалізує оповідання „на єдиній дорозі”. Елементи ритуалу жертвопринесення складають структурну основу ключових сюжетних подій, які являють динаміку ровитку героя, у творах „осінь мага”, „спокуса сірого голуба”, „потяг до світла” л. В українській жіночій прозі кінця хх століття варіативно репрезентовані ґендерні аспекти ідентичності через посередництво лексичних засобів оцінки в мовленні персонажів, портретні описи, при аналізі яких виявляється інформативною категорія кута зору.

„міфологічні образи як форми вивлення світоглядної позиції” аналізується специфіка трансформації традиційних мотивів і образів, характер впливу світоглядної моделі на стратегії інтерпретації міфологічного матеріалу.

У роботі акцентується схожість юнґіанського трактування образу іова, який пізнав внутрішню конфліктність бога та авторських інтенцій, закладених у характерах героїв прози г. Пагутяк, які в більшості своїй позначені інфантильністю, незахищеністю, жертовністю, підпорядковані впливу долі, але оптимістично налаштовані вірою у божий промисел. Розгляд наративних стратегій повісті відкриває глибинні аспекти проблематики твору, тому думку дослідниці вважаємо суперечливою, адже у повісті наявні персонажі, які відзначилися ласкавим ставленням до василинки (дядько василь, нянька тетяна, дід никифор) і репрезентують тип поведінки, який не відповідає стереотипу дорослої людини (наприклад, її молодий дядько василь). Специфіка оповіді – у своєрідному відчуженому абстрагованому погляді на свою іншу сутність (яка завжди присутня поряд із іншими ідентичностями людини), зіставлення суб’єктивування - переживання дитини й дорослої людини, осмислення своєї присутності в світі, включеності в життєдіяльність людської спільноти із метою художнього аналізу глибинних механізмів соціальної агресії і жорстокості. Моделювання національної долі з перспективи постколоніальної свідомості в українській жіночій прозі хх століття реалізується на основі синтезу екзистенційно - віталістичної та християнської парадиґм. Конотопець людською схильністю до гріха гордині й осудження, аналізується в перспективі індивідуальної долі центрального героя - сучасника в ретроспекційних планах. Знаковість вбивства тараса (компромісний варіант, ідеальний образ українця) прояснюється в контексті світоглядної філософії чортова сина (траєкторія історичної долі україни в глобальному історичному часі), авторській мотивації національної долі поведінковими типами, наявними в романі (хронічні й паталогічні марґінальність та індивідуалізм руйнують „колективне тіло” україни). Ломонос насамперед крізь образи “національного інфернального”, у чому і виявляється специфічна відмінність в осмисленні історичної долі нації, хоча й твори обох авторок єднають типологічні паралелі змістового плану.

Завданням третього розділу „часопросторові концепти світоглядної моделі в українській жіночій прозі кінця хх століття” є аналіз специфіки відображення темпоральних і просторових концептів як сутнісних ознак іманентно пережитої й відтвореної реальності, їхнього опосередкованого впливу на хронотопну організацію творів. Авторка намагається заглибитися в онтологічні передумови наступності людських поколінь, пропагує важливість збереження традицій і наголошує на універсальності механізму їх засвоєння. Можна стверджувати, що в її творах відбувається своєрідна суб’єктивна апробація принципів християнської моралі, що призводить до ситуації усамітнення і відчуження героїв. Переживання цілісності й осягнення глибини й безмежжя сотвореного світу властиве тільки марґіналам суспільства – таку інтерпретацію можна вибудувати на основі розгляду метатекстуальної канви творів письменниці. Серед них – передусім самотні герої (божевільні чоловіки, інваліди (роман „смітник господа нашого”), діти (оповідання і роман „смітник господа нашого”), митці (роман „компроміс”), рефлексуюча свідомість яких є втіленням авторської інтенційності. Дуплінська), який реалізується в лінійній логіці, такій, що передбачає розрив у часі між породжуючим джерелом і результатом (християнська міфологема долі); філософ вибудовує свою концепцію на основі цієї схеми, а в романі „записки білого пташка” осьовий час іманентно постає на основі світоглядної матриці християнства. індивідуальний час („екстатичний час”), його реалізація в життєвому просторі, в наративній перспективі героїні відтворює кризу комунікативних зв’язків людей (роман „радісна пустеля”). У художньо - філософській парадиґмі творів письменниці пробудження – усвідомлення власної, чужої ідентичності, непізнаної сутності існування – активізація трансцендентної свідомості. Звідси відкривається глибинне значення філософсько - медитативного вставного віршу протагоніста твору, який містить семантику усвідомленого абсурду існування. Концепція апокаліпсису є одкровенням про парадокс часу, зіткнення часу і вічності, адже він витлумачується у перспективі майбутнього (часу) і понадчасового (вічності). Образ - мотив спалених душ є концептуальним, адже варіюється в асоціативних метафорах метелика, що летить на вогонь, засушених троянд, які щільно пов’язані з категорією часу, адже корелюють із міфологемою смерті, яка є межею часовості. Жах і сум героя твору викликаний поєднанням у його свідомості іманентного і трансцендентного, часового виміру і вічності, оскільки передвісники кінця світу викликають уявлення про власну смерть. Забужко “інопланетянка” сприйняття часу автобіографічною героїнею радою позначене чуттєвим компонентом (що характерне для творчості письменниці в цілому). Цей стан відчуття цілісності, повноти, єдності порівнюється з любов’ю, екзистенціалістське трактування якої полягає в об’єднанні розколотих частинок, відповідно й у більш глобальному вимірі – трансценденції, досягненні вічності. Таку семантику підтверджують метафори застиглості, непорушності, коливання, інтертекстуальні коди повісті („мікросвіт”, сковородинівська „внутрішня людина”; душа – „та, що поглинає простори” в гностичних апокрифах). Сюжет повісті “місто в тіні” побудований на грі випадковостей на противагу раціональній логіці, події у житті героїні детермінуються містикою міста, в основі якої її суб’єктивне переживання дійсності, містичне осягнення абсолюту.

Таємниця забороненого кохання, жах невагомості і відсутність можливості зустрічі з коханим у майбутньому прискорюють відчуття часу кінця анни (роман “землетрус”). Майданської кодується ситуацією втрати просторових орієнтацій, активізацією універсальних міфем і міфологем (німфа іо, лабіринт), у персонажно - образній системі (непритомно щасливі блукальці, круча (прірва реальності), розколина (межа, линва, рів), людський звіринець). Два модуси трансцендентного буття в „зупиненому” часі наявні в ситуаціях трансу (активізуються глибини колективного несвідомого) – це пісня клеопатри, а також в античасовому хаосі – катастрофі, яка зупиняє час. Парадоксальність часових координат, яка відтворює трансформовану абсурдність існування в „суспільстві споживання”, відтворена в конфліктному зіткненні „швидкого” (актуалізує мотив скороминущості, скінченності існування) і „застояного” темпу часу.

„архетип дому в системі просторових координат буття героя” досліджуються тенденції реалізації архетипу дому, які відбивають специфіку переживання простору і виступають провідними факторами формування художньої картини світу в українській жіночій прозі. Позитивний модус виявляється в осмисленні онтологічного статусу дому, в ізоморфізмі тріади людина - будинок - космос, впливі на формування просторових орієнтацій героя і характеристики статусу персонажа, його взаємозв’язків із реальністю. Конотопець стара хата баби мотруни виступає одночасно уособленням і влаштованості її в світі, і віджилих традицій, цінностей, а новий будинок, що заступає старий, зруйнований, відбиває новий статус її онуки христини.

Негативний аспект реалізації архетипу дому простежується в ситуації хаотизації простору, комунікативному розриві між поколіннями, руйнації та абсурдизації дому.

Така трансформація підсилюється наявністю опозиційних інваріантів дому (гуртожиток, міська квартира, „казенний дім”, кораблі – міфологічних і реалій дійсності (летючий голландець, рибальські сейнери)). Герої старшого покоління або переселяються в іншу квартиру (оповідання „джерело з пісків”), або отримують спустошений дім (оповідання „невістка”), або набувають марґінального статусу в існуванні в тимчасових помешканнях - рибальській хижі, сейнері (повість „берег учорашньої ночі”, „жабин острів”). Якщо будинок бога в іншому світі є втіленням безмежного затишку, спокою, вічності, то людські будинки мають бути зруйновані під час зливи (кінцесвітнього потопу), як має бути знищене і приречене безпутне життя людей. Відчуття втрати спільного дому буття нації знаходить свій вияв у асоціативному образі небезпечного будинку (у ньому оселилися потаємні істоти і відбулася трагедія - помер батько) у повісті м. „цивілізаційний простір” аналізується художнє осмислення трансформації світоглядної парадиґми посткласичного світу, яка детермінує формування специфічної образності на позначення параметрів „суспільства споживання”. Екологічна свідомість характерна для більшості феміністичних вчень, оскільки їхня загальнокультурна спрямованість виходить із влади жінки як влади матері в допатріархатних культурах. В оповіданні “плач ріки бистриці” авторка осмислює екологічний апокаліпсис у міфопоетичному просторі, у монолозі ріки постає самозапрограмованість людства до кінця. Забужко аналізується концептуальна опозиція „культура - цивілізація”, специфіка моделювання інформаційного суспільства, статус жінки в ньому на основі психоаналітичної теорії, акцентується схожість концепцій письменниці з положеннями праць ж. В естетичній концепції письменниці призначенням і водночас жахливою долею людини бути об’єктом змагання бога і сатани є вільна творчість на всіх рівнях буття, сам процес існування розуміється нею як безперервне продукування вічних цінностей. Страх втратити красу, гармонію внутрішнього і зовнішнього світів, є екзистенційним жахом перед небуттям, або ніщо, він закодований авторкою в спогадах героя про похоронну процесію в рожевих пелюстках (роман „компроміс”). У повісті “інопланетянка”, романі „польові дослідження з українського сексу” представлена екзистенціальна інтерпретація природи мистецтва, адже митець є посередником між дійсністю і людьми.

Пагутяк багатозначний і означає взаємоузгодженість буття бога і людей, поєднання матеріального і духовного на всіх його рівнях, архетипна структура космічного запліднення пов’язана з ідеями неоплатоніків і алхіміків, у концепції яких світ народжується як результат сакрального шлюбу матері - землі та отця небесного. Пагутяк кохання до протилежної статі набуває космічного сенсу, оскільки у своєму єднанні маг артур, перевтілений у петра, і марія перебувають поза епохами.

У відображенні позамежової реальності реалізується християнська міфологема небесного життя як історії неба, драми любові і драми свободи, що триває між богом і його „іншим”, якого бог любить і потребує взаємності (образ самотнього бога типологічно близькій подібному образу в. Ставлення до смерті і мерців у ситуації сьогодення (акцент на категорії страху в зображенні лікарняного вмирання), усвідомлення і переживання власної кінцевості як спроба іммортологізації, моделювання потойбічного світу, аксіологія смерті. іван лошак безглуздо загинув унаслідок байдужості близьких родичів – брата і племінника, разом із якими брав участь у нічній крадіжці („осінні проводи”). Місцевий п’яниця й хуліган василь орищенко на прізвисько жаба, втрачаючи віру в можливість існування радості, якій передували судові митарства, зникає за невідомих обставин. Бажанням вирахувати смерть із простору життя продиктовані прагнення другорядних персонажів (батька жаби) позбутися мертвого тіла, яке приносять до нього додому на похорон. Майданської, у сюжетних ситуаціях і мотивах якої синтезуються різні парадиґми феномену смерті (міфологічна (міфологема воскресіння), соціальна зокрема). із небуття матері, яка помирає в дорозі, виникає буття делії (давній факт біографій героїв асоціюється письменницею з садінням рослини, процес якої актуалізує архетипну структуру вмирання - народження). індивідуально - авторські картини світу досліджуваних авторів виявляють типологічну схожість передусім у тенденції пошуку аксіологічних координат, у межах яких можливе винайдення певних констант, які б протидіяли всезагальному хаосу в ситуації помежів’я віків. Релігійний світогляд (завдяки наявності есхатології) дозволяє співвідносити історичні події з кінцевим катарсисом, який скасовує недосконалість земного. Робота присвячена аналізу впливу провідної світоглядної моделі на формування художньої картини світу, інтерпретації ролі світоглядних компонентів у процесі формування домінант художнього стилю в українській жіночій прозі кінця хх століття. В работе исследуется влияние мировоззренческой модели на формирование художественной картины мира, интерпретации роли мировоззренческих компонентов в процессе формирования доминант художественного стиля в украинской женской прозе конца хх столетия. Исследование типологических параллелей в произведениях этих писательниц дает возможность дифференцировать специфические черты женского взгляда на мир и человека. В работе подчеркивается высокий уровень самосознания женской прозы, принципы миропонимания и мировосприятия мотивированы женской субъективностью, которая реализуется на различных уровнях микро - и макропоэтики текстов. Концептуально - терминологический аппарат отличается вариативностью функционирования терминов, поэтому в работе дается уточнение понятий на основе анализа авторитетных работ в этой области.

В исследовании определяются особенности женского типа мировосприятия, сущность женского письма на основе анализа центральных позиций работ отечественных и зарубежных представителей феминистической критики и гендерных студий в. Акцентируется специфика формирования гендерного сознания в современной украинской литературе и литературоведении, с которой связывается отношение критики к особенностям украинской женской прозы конца хх столетия. В украинской женской прозе конца хх столетия точка зрения переносится на особенности психической организации, субъективированного изображения синкретизма времени и пространства. Пространство цивилизации, которое выступает как оппозиционное по отношению к автентичности внутреннего мира героя, детерминирует специфичную образную систему произведений. Анализ ценностной системы произведений украинской женской прозы конца хх столетия указывает на формирование альтернативной мировоззренческой парадигмы, центральными концептами которой являются категории свободы, трансценденции, творчества, любви.

Синкретизм жизненных феноменов эроса и танатоса интерпретируется в контексте мифологической парадигмы (циклической модели), но тем не менее в диссертации констатируется факт отображения секуляризационных процессов, которые отражаются на ценностном восприятии феномена смерти в современном мире, что становится объектом художественной рефлексии.

В українському літературознавстві активно триває наукове декодування літературного процесу україни кінця хіх першої третини хх століть у всій його повноті, повертаються забуті й заборонені в радянський період імена та письменницькі художні набутки.

Помітною постаттю в красному письменстві цього періоду був літератор, історик, політичний і громадсько - культурний діяч в’ячеслав будзиновський (1868 - 1935). Пов’язано це з тим, що частина творів письменника залишилась неопублікованою, інші загубилися на шпальтах раритетної галицької („наш прапор”, „праця”) та діаспорної (американська „свобода”) періодики, багато рукописів пропало. Будзиновського, незважаючи на його загалом прорадянську позицію у 20 - х роках, був вилучений із відкритих бібліотечних фондів, оскільки владу не задовольняло недостатнє й неортодоксальне „радянофільство” письменника. Тому сьогодні, коли в українській літературі активно стираються „білі плями”, аналізуються ідейно - художні осяги митців слова, вивчення творчої спадщини в. Одна з них (збірка „оповідання” (львів, 1897), перевидана 1906 року під назвою „серце”) характеризується актуалізацією показу життя й побуту сучасного йому суспільства, галицької інтелігенції. Поглиблений психологізм, прагнення передати хвилинні, динамічно змінні настрої і враження персонажів, багатофункціональність художньої деталі, обірваність речень, еліпси, паузи тощо. Епік не просто протоколює все побачене, а пильно вглядається в речі, поєднуючи натуралізм (оповідання „діряві черевики”, новела „серце”) із психологічним аналізом. Авторові властиве тонке відчуття суспільних настроїв та ледь помітних тенденцій культурного розвою людства, які лише прокладають собі шлях до свідомості широкого загалу.

Успішний початок хмельниччини („осаул підкови”, „гримить”), розпал національно - визвольної війни („волю бути козачкою”), гайдамацький рух („не будь звіром”), період після зруйнування запорозької січі („пригоди запорозьких скитальців”). „хлопська земля”, „хлопський рай”, „хлопським коштом”, „державні будови водні і дороги”, „виборча програма”, „наші права”, „пересторога”, „злодійська рука”, „хрунь і чорт”. Письменник розумів, що боротьба за українську державність правовими, парламентськими методами може відбуватися за умов високої національної свідомості народу, яку має формувати національна література, фольклористика, історіографія, гуманітарні науки.

Для цього пильно студіював історію національно - визвольних змагань, писав монографії („панщина, її початок і скасування”, 1898, „страйк чи бойкот”, 1902 та інші), займався видавничою справою. Зокрема, з метою ширше пропагувати ідею незалежності україни він заснував у 1906 році журнал „світ” та згуртував навколо нього найкращі тодішні літературні сили галичини.

Причиною втрати державності україни письменник вважав брак культу історичної традиції, тому видав фольклорно - етнографічні збірки „козацькі часи в народній пісні” (львів, 1906) та „як москва нищила україну” (відень, 1917). „панщина” (1898), „австрія чи польща” (1903), „хмельниччина” (1906), „гадяцькі постулати” (1907), „наші гетьмани” (1907), „гетьман мазепа” (1909) та інші. „щоб показати, якою була правдива наша бувальщина, автор подає історію нашої державної думки і вичислює її героїв та мучеників, почавши від розвалу княжої україни аж до послідніх часів. За життя письменника побачили світ збірки малої прози „оповідання” й „серце”, п’єси „з живого медведя” (1926), „радник заручився” (1927) та близько двадцяти історичних повістей, однак епіці митця не було присвячено жодного спеціального дослідження. Будзиновського, 2004 року коштом подружжя дмитра й марії гулей у львові перевидано історичні повісті письменника „небіжчик ходить” і „кожух не на мене”, які тривалий час зберігалися в закритих спецфондах львівської бібліотеки ан україни ім. Будзиновського як громадського й політичного діяча, депутата австрійського парламенту, автора багатьох історико - економічних, політичних праць та публіцистичних статей. Будзиновського як єдиний ідейно - естетичний феномен у контексті культурно - літературного процесу кінця хіх початку хх століття досі ще не був досліджений комплексно й ґрунтовно. Дослідник у „літературно - науковому віснику” зауважив про безсумнівну вартісність форми писань молодого автора, дорікаючи водночас за непослідовність у характеротворенні та невиробленість стилю оповідання „стрімголов”. Копач принагідно висвітлив слабкий бік оповідань психологічну невмотивованість, спричинену відсутністю художньо - літературного досвіду прозаїка („автор був дотепер знаний. Дослідниця наголосила на майстерності письменника в створенні художніх образів (запорожця остапа сивенького, англійця джона мортона) і побудові діалогів, відзначивши й слабкі сторони скупість позасюжетних елементів, відсутність пейзажних описів, лаконізм епітетів. Тяжіння до масштабних жанрових форм, національна виразність, патріотично - виховні можливості епіки, використання авантюрно - пригодницьких сюжетних ходів (підслуховування, таємні переговори, погоні, листи, несподівані зустрічі тощо) і традиційних образів (козак - відчайдух, зайда - чужоземець, конокрад та ін. Проблема з’ясування творчої індивідуальності письменника серйозно ускладнюється мінімальною кількістю сучасних наукових розвідок, присвячених літературному спадку прозаїка. Погребенник розкрив своєрідність збірки „оповідання”, тяжіння прозаїка до реалістичної й оригінальної манери письма, указав на джерельну базу його творчості (економічні студії, безпосередні життєві враження), акцентував на гостросюжетних, національно - патріотичних і дидактичних за спрямуванням повістях в. Будзиновського як художнього явища, як оригінальної й самодостатньої естетичної системи в контексті українського й європейського літературного процесу.

Таким чином, проза письменника не відома широкому загалу читачів і досі належним чином не інтерпретована в спеціальних літературних дослідженнях, а історико - літературні розвідки, критичні статті свідчать про те, що поетика прози в. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро науково - координаційної ради класична спадщина і сучасна художня література” при інституті літературі імені тараса шевченка нан україни 20 вересня 2005 р. Для реалізації поставлених мети й завдань використано культурно - та порівняльно - історичний, комплексний методи дослідження, що уможливили визначення поліфонії проблематики, мотивів і образів оповідань, новел, „образків” і повістей в. Так, культурно - історичний метод дозволив розглянути творчість письменника в контексті історичної епохи, соціального й регіонального середовища, особливостей галицької культури.

Взаємодія названих методів надала роботі комплексного характеру, збагатила конкретні спостереження, узагальнення та конкретизувала висновки з аналізу досліджуваного матеріалу.

Будзиновського, організації художнього хронотопу, на майстерності творення характерів, що в наукових розвідках, присвячених прозі письменника, ще не знайшло достатнього висвітлення. Його твори осмислюються в контексті сучасних наукових підходів, із урахуванням зв’язку традицій попереднього етапу розвитку літератури та віянь новітнього модерністського письменства. Будзиновського; дослідження поетикальних особливостей оповідань та історичних повістей письменника, розкриття його художніх знахідок; осмислення жанрової своєрідності епіки митця; виявлення співвіднесеності між документальною достовірністю та домислом і вимислом в історичній прозі цього автора; визначення специфіки художнього моделювання в ній портретно - психологічних характеристик історичних осіб, усієї образної організації творів, що дозволило розкрити художньо - естетичне, пізнавальне та виховне значення художнього доробку в. Теоретичний, методичний та перекладацький аспекти” (черкаси, 2007), іv всеукраїнській науково - теоретичній конференції „українська література в контексті світової літератури” (одеса, 2007), всеукраїнській науковій конференції „актуальні проблеми сучасної компаративістики” (бердянськ, 2007) та на всеукраїнській науково - практичній конференції „філологічні науки в освітніх закладах україни” (суми, 2007). Будзиновського підпорядковані естетико - філософським поступам доби межі століть і дозволяють віднести прозаїка до когорти діячів українського красного письменства, які, продовжуючи традиції своїх попередників, розширювали ідейно - тематичні обрії літератури, шукали нові способи вираження дійсності, виявили оригінальність художнього мислення. Будзиновського синкретичне поєднання реалізму з елементами поетики імпресіонізму, натуралізму, екзистенціалізму, декадансу, неоромантизму слугує засобом творення нової естетичної реальності. „дурна гуска” і „як вона сміла” за прийомами внутрішньої композиції (фрагментацією зображення), розкриттям образної системи (відтворення моменту емоційного переживання персонажа), своєрідністю в змалюванні настроїв тяжіють до образків. Звертаючись до проблем міжособистісних стосунків, прозаїк акцентував увагу на питаннях відмінностей вікового сприйняття життєвих реалій батьків і дітей („пиши.

Пропало”, „не такий, як інші”), на розв’язанні дилеми, що постає як перед чоловіком, так і перед жінкою в момент вибору між прагматичним шлюбом з розрахунку й покликом серця („дурна гуска”, „як вона сміла. Дещо відокремленим у тематичному відношенні є сатиричне оповідання „конституція сватом”, присвячене політичним відносинам у галичині наприкінці хіх століття. Письменник виявив знання психології темного, неосвіченого селянина й спрямував сатиру просвітницького характеру на політичну пасивність і заляканість народу.

Сюжетно - композиційні вирішення, властиві письменнику, це переважно концентричний тип сюжету, витонченість у зображенні драматизму життя, відсутність подієвих хитросплетінь, лаконізм, фрагментарність тощо. Пропало”), через які автор психологічно тонко передає внутрішній стан, переживання, почуття персонажів (закоханість, страх, розчарованість, сором’язливість тощо). Будзиновський обирав складні моменти в житті людей, широко використовував низку засобів для розкриття внутрішнього світу персонажа (внутрішнє мовлення, невласне пряма мова, монологи, психологічний аналіз, паралелізм, персонажний самоаналіз тощо). Письменник послуговується різними видами монологів (монолог - роздум, - мрія, - спогад), що дозволило йому передати перебіг думок, показати коло інтересів і зацікавлень персонажів („діряві черевики”). Активно вводиться невласне пряма мова персонажа, відсутнє безпосереднє втручання авторського голосу, дійсність показано пропущеною крізь індивідуальне сприйняття героїв, домінують промовисті художні деталі, на мовностилістичному рівні рубані фрази, фігури умовчання, натяки, еліпсиси, паузи тощо. Колориту й національної галицької своєрідності прозі письменника надає вживання численних паремій, що виступають засобом характеротворення персонажів, підкреслюють визначальну силу певної ситуації, надають мові творів ритмомелодійності („діряві черевики”, „дурна гуска”, „як вона сміла. Поєднання історичного факту й вимислу, увага до духовних запитів зображуваної епохи, взаємодія художньо - дослідницького і пригодницького начал роблять твори в. Цю проблему письменник розв’язує через аналіз національних характеристик народу, оскільки вважає, що саме вони визначають його історичну долю („не будь звіром”, „пригоди запорозьких скитальців”, „кров за кров. В основі його повістей „під одну булаву”, „гримить”, „козак шуба”, „пригоди запорозьких скитальців” лежать передусім виховна й націоусвідомлююча концепції історії. Проза письменника пронизана державотворчою ідеологією, її головні герої мають легку неоромантичну ідеалізацію, що обумовлюється пафосом повістей і їх національно - державницьким спрямуванням. У „пригодах запорозьких скитальців”, „волю бути козачкою”, „шаґін ґірей”, „осаул підкови” прозаїк використав оригінальну сюжетно - композиційну модель подорожі та авантюрно - пригодницькі мотиви (помсти, помилки, непорозуміння, несподівані зустрічі й розставання, невпізнавання й упізнавання, викрадення, пошук і знахідка, втеча й повернення). Для повістей письменника характерна швидка й несподівана зміна подій, драматизація зображуваного, сюжети концентричні, виконують перипетійну функцію, ускладнені вставними епізодами й новелами („пригоди запорозьких скитальців”, „не будь звіром”), будуються на загадках, інтригах, таємницях („небіжчик ходить”, „кожух не на мене”). У повістях „волю бути козачкою”, „пригоди запорозьких скитальців”, „осаул підкови”, „кожух не на мене”, „не вб’ю його”, „шаґін ґірей” функцію сюжетного стрижня виконує романтичний мотив дороги.

Будзиновського відбувається метафоризація дороги як життя (на ній зустрічають свою долю, закохуються, гинуть, вона єднає й розлучає), долі, історичного шляху.

На конкретно - історичному рівні письменник художньо доводить, що народна маса може або протидіяти великій людині (образ дорошенка), або бути знаряддям її волі (образи сірка, брюховецького). Формування національної свідомості („гримить”), збереження народних традицій („пригоди запорозьких скитальців”), патріотичного обов’язку („не будь звіром”), проблема історичної пам’яті, державності, об’єднання українських земель („під одну булаву”). Туга за високою досконалістю, бажання жити за критеріями ідеалу („не будь звіром”, „не вб’ю його”), модифікація пригодницької літератури, прославлення козацького минулого, звеличення подвигу заради високої мети, гостросюжетність, винятковість героя - мандрівника, мотиви подорожі, втечі з в’язниці тощо. Авантюрного, побутового, біографічного, історичного („осаул підкови”, „гримить”, „небіжчик ходить”, „не будь звіром”), що супроводжуються часовими зміщеннями спогадами, передісторіями („не будь звіром”, „на кавказі”, „шляхотське вухо”). Події окремих повістей відбуваються в ґотичному просторі підземні лабіринти, таємні кімнати, потаємні ходи („осаул підкови”, „небіжчик ходить”, „гримить”). Суттєвою ознакою стилю є ідейно - естетична співдія з оригінальною манерою митця фольклорних і літературних традицій (символіка, пісні, народні паремії, стилістично - забарвлена лексика). Звільнення національної свідомості від стереотипів і догм попередньої політичної доби відкриває нові дослідницькі можливості щодо осмислення минулого засобами художнього слова, узагальнення існуючих спостережень над історичною прозою, уведення індивідуальних художніх досягнень письменників у контекст літературознавчих уявлень про українську літературу хх століття. Зняття обмежень щодо інтерпретації окремих історичних фактів та осіб, потік матеріалів зі спецфондів та їх доступність для широких мас позбавили сучасну літературу потреби вдаватися до захисного щита асоціацій, натяків, підтексту.

Відповідно підготовлений читач потребує творів не описово - ілюстративних, а творів - відкриттів, таких, що дають духовну поживу, що доповнюють і поглиблюють історичну інформацію аналітично - психологічним коментарем, багатими можливостями художнього пізнання і моделювання історичних реалій. Виходять у світ українські історичні романи та повісті, збірники історичних творів малої прози з оригінальним трактуванням подій і постатей минувшини, зі значним розширенням жанрово - стильових обріїв. Склалося так, що малим прозовим жанрам присвячено значно менше рецензій, оглядів, колективних праць і монографій порівняно з великими; на художній досвід малих форм посилаються значно менше літературознавців. Тим часом жанри та жанрові різновиди малої прози становлять безсумнівний інтерес і як історико - літературний, і як ідейно - естетичний компонент і самодостатньо, і в контексті українського письменства ххстоліття. Природно, що жанрові класифікація і модифікація несуть у собі елементи умовності, оскільки пов’язані з формалізацією знання про художні об’єкти, з можливістю уточнень і розширення. Вона художньо моделює різні періоди історії україни і світу, вносить корективи в осмислення їх, презентує авторів різних літературних течій і напрямів, їхні новаторські пошуки, містить інтерпретацію загальнолюдських ідей та уявлень, підтримує надії на здійснення віковічних прагнень народу.

Критичний аналіз наукової літератури з питань розробки загальних і окремих теоретичних аспектів історичної прози нараховує невелику кількість монографій, дисертацій, збірників, статей. Дисертацію виконано в руслі наукового напряму література й історія”, включеного до комплексного плану науково - дослідних робіт запорізького національного університету.

Тему і план - проспект дисертації затверджено на засіданні науково - технічної ради запорізького національного університету (протокол №8 від 22 жовтня 2003 року). Предмет дослідження жанрово - стильові специфіка та варіативність, роль провідних параметрів історизму, системи образотворення, функціонування художнього часопростору, порівняння жанрових модифікацій, структура й елементи внутрішньої форми, художньо - мовленнєві засоби в розвитку малих форм історичної прози.

У дисертації поєднано порівняльно - історичний, типологічний, системно - структурний методи добору, систематизації та аналізу матеріалу, виділення аналогій і типологічних рис. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві здійснено спробу системного дослідження малої історичної прози хх століття у літературному контексті часу та у зв’язку з традиціями класичної спадщини.

До наукового обігу введено досі не опрацьований історико - літературний матеріал, який заповнює певні прогалини в історії жанрів малої прози, твори письменників ю. Здійснений розгляд жанрово - стильових особливостей історичної малої прози хх століття сприяє розширенню тлумачно - аналітичного діапазону, окресленню еволюції жанрів, уведенню до наукового обігу прикладів індивідуально - художньої реалізації письменницького осмислення подій і постатей минулого. Результати дослідження апробовані в доповідях на міжнародній науковій конференції проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (запоріжжя, 2003); всеукраїнській науково - теоретичній конференції українська література. Літературні та культурні стратегії” (бердянськ, 2003); всеукраїнській науковій конференції актуальні проблеми слов’янської філології” (бердянськ, 2005); всеукраїнській науковій конференції актуальні питання філологічної підготовки учнів початкових класів” (луганськ, 2005); міжнародній науковій конференції київські філологічні школи.

Українська література хх століття репрезентує малу історичну прозу як динамічну структуру з розгалуженою системою жанрових модифікацій, підпорядкованих різноплановим авторським інтенціям. Однією з визначальних ознак історичних творів є принцип художнього історизму, який передбачає відтворення атрибутів епохи, її найважливіших подій, людських взаємин не лише через зовнішні ознаки, але й з осягненням глибинних законів суспільного життя. Пафос історизму відчутний і в самому виборі теми, в проблематиці, композиційних особливостях, моделюванні персонажів, українського національного характеру.

Звернення до проблем історичної пам’яті, духовних витоків, багатовікового досвіду народу надає творам філософської глибини, концептуальних трактувань найвизначніших періодів і подій минувшини, основних процесів і рушійних сил національної історії. В історичних творах малої прози різні пропорції співвідношення документа й домислу чи вимислу, що залежить від жанрової специфіки твору, наявності першоджерел, які є в розпорядженні митця, конкретних творчих завдань, поставлених автором. Письменники різних літературних напрямів і періодів домагалися оригінальних способів трансформації історичної правди в художню, різних текстуальних структур, конструкцій наративів, конфліктів, проекцій часу і простору, образно - асоціативних варіацій. У дисертації виявлені й охарактеризовані внутрішні структура й елементи система образів, функції і типи сюжетів, композиційної організації і складники зовнішньої форми лексичні засоби, тропи.

Поряд із художньо - історичними творами, де важливу роль відіграє історична фактографія, переважає конкретно - реалістичний тип вигадки з можливими романтичними вкрапленнями, значного поширення набули історико - художні твори, де документ стає другорядним, переважає вигадка романтичного типу легенда, притча, новела. Послідовність жанрового розвитку, еволюцію історичних жанрів, жанрово - стильову диференціацію висвітлено у параметрах вірності” традиціям і поліаспектного новаторства. Еволюція біографічного оповідання засвідчує розвиток важливих його особливостей інформації про життя історичної особи, наявності її індивідуальних рис, вдачі, темпераменту, моделювання побутового і суспільного оточення, історичного фону, розкриття спадкоємності тих ідей, носіями яких були зображувані постаті, реакції особистості на життєві явища, важливі події. Сенченка діоген” показано, що їх автори не ставили собі за мету відтворити весь життєвий шлях персонажа, вони прагнули через одну або кілька зустрічей із ним показати цілісність особистості. Доведено, що на діалектику об’єктивного й суб’єктивного в образному втіленні письменником певного погляду на історичні особи й події суттєво впливають особистісний фактор, світобачення, життєвий досвід автора й духовність суспільства. Специфічними ознаками біографічних оповідань стали лаконізм, портретність, моделювання історії в людській долі, реконструкція етапів духовного шляху особистості. Внутрішня структура творів позначається все більшим психологізмом, спробою осмислити такі категорії, як добро і зло, злочин і кара, гріх і спокута, вірність і зрада, особистість і маса, а також драматичною насиченістю, ретроспективністю. Жанрові вимоги й можливості біографічного оповідання сковували авторів, регламентували їх творчу свободу, проте письменники долали елементи хронікально - інформаційного переказу, чуттям міри у відвертих умовностях психологічно насичували та філософськи навантажували” оповідь. Лотоцького тоді, як галич на галич налітала” показано, як індивідуальні риси історичних осіб збагачені моделюванням їх душевних станів, фактографічна описовість підсилена драматизацією оповіді. Другий різновид популяризаційне оповідання інтерпретує етнічні й соціальні складники життя українців, їх мужність у національно - визвольній боротьбі, що засвідчують твори о. Кащенка над кодацьким порогом”, в яких здійснено конструктивні переходи від локальності до панорамності, змішано часові пласти, переплетено голоси розповідача та персонажів, нюансовано емоції персонажів, інтенсифіковано діалогізацію. Органічне переплетення авторського домислу з фактичною вірогідністю ефективно збагачує художню тканину текстів, асоціативну насиченість, образну систему.

Шевчука постріл” концентрують драматичну дію на провідному мотиві, конфлікті, інтенсифікують процеси внутрішнього життя особистості, передають їх перебіг у сюжетно - часовому згущенні, в нюансуванні стану душі, імпульсів, переживань і думок. Жанрова форма історичної притчі стає універсальним засобом зосередженості на певній дидактичній ідеї, передання глибинної мудрості, мотивації етичного вибору й орієнтиру, морального самовдосконалення особистості. У них актуалізовані міфологічні, фольклорні мотиви, конкретизовані символічні образи, що гальмувалися в історичній прозі радянського періоду, а наприкінці хх століття відкрили нові багатства художньої інтерпретації. Відбувається зміщення акцентів зі сфери соціальної проблематики, як того вимагали канони соціалістичного реалізму, у сферу морально - етичних і націотворчих проблем, класові цінності поступаються місцем загальнолюдським, що зумовлює посилення гуманістичного пафосу творів. Помітно збагатилися форми й засоби психологічного письма, активно використовуються внутрішній монолог, невласне пряма мова, зміна оповідача, потік свідомості. Багатоплановість художньої інформації та експресії засвідчують антропоніми реальних історичних осіб, топоніми, військові терміни, архаїзми та історизми, говіркові елементи, діалектизми, іншомовні слова, неологізми.

Творчу майстерність письменників, їхню оригінальність семантичних перенесень засвідчують тропи епітети, порівняння, метафори, їх численні модифікації, що помножують художню виразність, мовні здобутки як окремих творів, так і всієї малої історичної прози.

До недавнього часу iм я богдана сильвестровича лепкого в українi було майже чи зовсiм невiдомим, а його твори забороненi або ж надiйно захованi у спецiальних фондах наукових бiблiотек. А над днiпром то й найстарший читач такого автора не знає, бо ж галицька книжка потрапляла сюди як захалявна лiтература, щоб тут загубитися чи залягти у спецфондi, не доступному звичайному смертному.

Сивiцького, богдан лепкий вийшов на українську ниву перелому столiть у важкий час, коли кожний патрiот бездержавного народу включався у процес вiдродження. Він не лише вiд материнського духа i плотi поет з великої лiтери; він прозаїк, майстер рiзних жанрiв; він документалiст епохи, публiцист i редактор; він вчений - дослiдник i видавець; він педагог - професор; він маляр i мистецтвознавець; він полiтик i суспiльно - громадський дiяч. Письменник перебував у дружнiх взаєминах з представниками польського модернiзму молодої польщi i водночас брав участь у таких виданнях, якi не подiляли поглядiв молодомузiвцiв (зокрема лiтературно - науковий вiсник). Стрiчки (1901), листки падуть (1902), осiнь (1902), на чужинi (1904), з глибин душi (1905), над рiчкою (1905), поезiє, розрадо одинока (1908), для ідеї (1911), тим, що полягли (1916), доля (1917), вибiр вiршiв (1921), слота (1926). З села (1898), з життя (1899), щаслива година (1901), у глухiм кутi (1903), нова збiрка (1903), в горах (1904), кара (1905), по дорозi життя (1905), кидаю слова (1911), а також повiстей. Пiд тихий вечiр (1923), сотникiвна (1927), зiрка (1929), вадим (1930), веселка над пустирем (1929), крутiж (1941), велика iсторична повiсть, об єднана назвою мазепа, що складається з 5 - и частин говорити як про видатного представника західноукраїнського письменства, чиї твори перекладалися на чужі мови польську, російську, німецьку, чеську, угорську, хорватську, португальську, а навіть староєврейську.

Про повагу ж, якою цей українець користувався в польському середовищі, говорить факт, що президент польщі іменував його сенатором парламенту останнього скликання 1938 року, відзначає м. Мабуть, не настав ще той час, коли можна докладно бодай простежити критичний дискурс з приводу різножанрової творчості богдана нестора лепкого, бо зафіксовані у відомих бібліографіях відгуки про неї все ще не доступні в україні, та й далеко не все занесено до них. Проте наявний уже в україні матеріал виявляє значну амплітуду коливань оцінних суджень, смакових уподобань рецензентів, упорядників його творів, авторів навчальних посібників, пише роман гром як у статті творчість богдана лепкого в літературній критиці. У 1922 році василь сімович під псевдонімом василь верниволя опублікував характеристику творчості письменника у передмові до двотомника вибраних творів. Лепкого, що репрезентує українську історичну прозу 2030 - х років хх ст на якій виховувалося ціле покоління українців і яка засвідчила певний етап функціонування західноукраїнського варіанта національної літературної мови, зумовлює актуальність обраної теми дисертаційного дослідження. Метою дослідження є вивчення словника історичної прози богдана лепкого, його тематичної та функціонально - стильової різноманітності в контексті загальнолітературної та стилістичної норми.

Письменник залучає до художньої оповіді про історичні події лексику різних часових зрізів літературної мови, звертаючись до історизмів, архаїзмів, старослов’янізмів, розмовної, рідковживаної, просторічної та діалектної лексики.

Предметом дослідження є стилістично маркована і не зафіксована сучасними нормативними словниками лексика з погляду функціонування тематичних груп і варіантних форм, стильового розшарування. У дисертаційному дослідженні використано метод лексикографічно - стилістичного опису лексики, лексико - семантичного та словотвірного аналізу, кількісного аналізу.

Вперше досліджено мову і стиль історичної прози богдана лепкого з погляду тематичного розгалуження лексики, співвідношення загальнолітературної та стилістичної лексичної норми, виявлено і систематизовано не зафіксовану сучасними нормативними словниками лексику, розглянуто явище варіантності на матеріалі некодифікованої лексики.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що на основі застосованих методів лексикографічно - стилістичного та лексико - семантичного аналізу виявлено значення і способи використання книжних (історизмів, архаїзмів, старослов’янізмів) та усно - розмовних виражальних засобів. Діяльність богдана лепкого протягом десятиліть творчо підтримувала і плідно розвивала художньо - мистецькі тенденції на західноукраїнських землях, доповнюючи набуток василя стефаника, ольги кобилянської, михайла яцківа, петра карманського, василя пачовського та інших. Якщо мова західноукраїнських письменників в особі івана франка, осипа маковея, юрія федьковича, ольги кобилянської, василя стефаника та інших більш - менш вивчена (зокрема про ступінь її студіювання свідчить наявність словників ідіолектів), то мовотворчість богдана лепкого, реалізована в текстах історичних повістей, тільки тепер стала об’єктом дослідження. Лепкого, що були помітним явищем у контексті літературного, мовного і суспільного життя початку хх століття, дає підстави для таких загальних висновків. Його роль у розвитку літературної мови цілком залежала від загального рівня її тогочасних норм, їх усталеності, від суспільної ролі художньо - белетристичного стилю. При роздрібненості живої народної мови галичини, значному впливові на західноукраїнські говори польської, німецької, румунської мов, неоднорідній основі літературної мови в західній україні богдан лепкий часто змушений був діяти навпомацки, значною мірою виступати новатором у мові. Тетралогія мазепа не сфотографована мовна дійсність, не ілюстрація мови доби, а передусім авторське світобачення історичних подій, утілене в особливому ідіолекті. Послуговуючись шаром застарілої лексики, зокрема історизмами, архаїзмами та старослов’янізмами, які вийшли з активного вжитку і перебувають на периферії сучасної літературної мови, письменник розкрив часову глибину художнього слова. Лепкий вводить у художній текст найменування військових звань, посад, зброї, предметів, знарядь для ведення війни; назви представників різних соціальних верств суспільства, урядових осіб, їх титулів і понять, пов’язаних з державним устроєм та управлінням, то за кожною з таких лексем стоїть конкретна реалія конкретного історичного часу.

Відображення елементів рідної говірки у мовотворчості письменника за тодішніх умов розвитку літературної мови в західній україні та за відсутності виробленого літературного стандарту слід визнати природним і закономірним. Західноукраїнський варіант літературної мови ґрунтувався на впливових наддністрянських говірках, які органічно поєднували в собі елементи гуцульських, буковинських, покутських, бойківських, карпатських говорів південно - західного наріччя. Некоректно було б зараховувати усі відмінні від сучасної літературної мови елементи та засоби до західноукраїнського варіанта літературної мови як цілісної системи.

У структурі західноукраїнського варіанта літературної мови простежуються різні джерела і компоненти різного часового виміру, використані в індивідуальній мовній практиці. Атаманів (сучасний відповідник отаманів), гварантує (гарантує), закаження (зараження), невтралітет (нейтралітет), хахлів (хохлів); 3) велика група церковнослов’янізмів. існування варіантів було неминучим, необхідним та обов’язковим явищем, оскільки із варіантності поступово народжувалася, витворювалася, формувалася й усталювалася літературна норма, літературний стандарт. їм притаманні такі риси, які не були сприйняті в подальшому розвитку літературної мови як її норма, а здебільшого функціонували паралельно з основними загальновживаними формами.

Хитання у фонетичному, морфологічному оформленні лексем в історичній прозі свідчать про неунормованість тогочасної літературної мови, про варіантність у самій народній мові, говірках та усній народній творчості, про вибір можливостей у словотвірній будові мови.

Серед особливостей авторського слововживання вирізняємо форми, що виникли під впливом діалекту, стилізації давньої мови, адаптації запозичених слів через просторіччя. Лепкого відображені і язичіє, і діалектизми з галицького поділля місця народження письменника, і полонізми та росіянізми, й унормований тип літературної мови на народній основі. Дослідження текстів богдана лепкого показує, що більшість з названих вище джерел не були стилістичним засобом, а, очевидно, етапом формування словника літературної мови.

1) загальновживана нормативна лексика (ядро), 2) стилістично маркована лексика (периферія), 3) некодифіковані слова, що на сучасному етапі розвитку літературної мови перебувають поза межами її системи.

Богдан лепкий своєю мовотворчістю помітно збагатив українську літературну мову в її західному варіанті, хоча не все з мовної практики письменника у процесі подальшого розвитку мови закріпилося, стало її нормою. Мовотворчість богдана лепкого це свого роду лабораторія, в якій слова випробовувалися на тривалість життя у загальновживаній літературній мові, а також відбувалася естетизація їх у художньому стилі. Аналіз часового і просторового аспектів наративного дискурсу у творах малої прози олеся гончара, дослідження специфіки детермінування ними внутрішнього світу персонажа. Жанрова природа, структура рівнів оповіді, характер образності, стильової своєрідності поетики малої прози письменника на прикладі творів короборо, планета з діркою, кораблі в лісі, центр всесвіту.

Університет про університет керівництво університету вчена рада наглядова рада структурні підрозділи відділ кадрів інформаційно - обчислювальний центр навчальний відділ сектор працевлаштування сектор підвищення кваліфікації сектор якості освіти підрозділ наукової роботи студентів відділ виховної роботи відділ бухгалтерського обліку та звітності адміністративно - господарча частина юридична служба штаб цивільного захисту охорона праці та бжд відділ матеріально - технічного постачання навчальна лабораторія телерадіожурналістики навчальна психолого - консультативна лабораторія кафедри нормативна база бдпу інформація, що підлягає оприлюднинню ліцензування та акредитація профспілковий комітет бібліотека репозитарій факультети гуманітарно - економічний факультет факультет дошкільної, спеціальної та соціальної освіти факультет психолого - педагогічної освіти та мистецтв факультет фізико - математичної, комп’ютерної та технологічної освіти факультет фізичної культури, спорту та здоров я людини факультет філології та соціальних комунікацій студенту студентське самоврядування електронна підтримка навчання (moodle) moodle порядок реєстрації в системі moodle навчальні матеріали дисципліни вільного вибору здобувачів вищої освіти бакалаврат магістратура анкетування рейтинг студентів американський фонд імені к.