пісню ярослави притули."тобі, країно"

пісню ярослави притули."тобі, країно"

29 і 30 серпня відбуватимуться ранкові та вечірні старти з театрального майдану, а також у денну пору доби тернополяни матимуть унікальну можливість піднятися на кулі над театральним майданом та приземлитися назад на майдан. J г о л о в н а у п р а в а с о ю з у у к р а їн о к а м е р и к и екзекутива іванна рожанковська голова олександра різник заступниця голови люба волинець заступниця голови христина навроцька заступниця голови марія томоруґ заступниця голови ірена чайківська протоколярна секретарка марія савчак кореспонденційна секретарка олександра кіршак касирка іванна ратич фінансова секретарка оля гнатейко - вільний член референтури ірина кіндрачук організаційна дарія маркусь культурно - освітня ірина руснак музейна мистецька ірина лончина виховна теодозія савицька суспільної опіки ірина качанівська суспільної опіки стипендій олена процюк пресова марта терлецька зв язків люіза сакс статутова контрольна комісія ольга муссаковська голова поля книш член надія попель член евгенія новаківська заступниця оксана микитин заступниця голови окружних управ ліда колодчин дітройт наталія даниленко філядельфія оксана щурова нью йорк іванна мартинець північний нью йорк ліда гладка нью джерзі ірина кашубинська огайо марія семків чікаґо марія гижа нова англія тетяна дурбак південний нью йорк представництва нашого життя англія. У зі збірки за ґратам и п о езії с учасність 1980 альт л е о н и д к о в а л е н к о я альт, захриплий від прихованих ридань, щ о роздирали материнські груди, коли вона, простершись до світань, у серці спогад сумовитий будить. П тиці, які с в о є ю м о во ю щ ебетом в и с л о в л ю ю т ь с в о ю л ю б о в і славлять світ б о ж и й все це в и к л и к у є о с о б л и в и й н а стр ій. У с та р ш и х, с п о га д и п р о д а л е к и й р ід н и й кр а й, п р о в есну там, за м орям и, а то й п р о с в о ю м о л о д іс т ь о ж и в а ю ть в ц ю п о р у й б у д я ть тугу.

ін к о л и на п е р е л ю д н е н ій вулиці чи п е р е у л к у серед пуш о к на см іття н а тр а п л я є м о на п о с а д ж е н і квіти, стебельця трави.

С к іл ь к и б пр о не ї не писа ли, с к іл ь к и б не о сп івува л и, не го во р и л и, а теж с к іл ь к и б її не в ульга р и зува л и чи не с п р о вадж ува ли д о с п р о с т а ч е н о ї ф із и ч н о ї ф о р м и вона у своїй суті о ста єть ся така ж незм інна й велика. На ж а л ь д е які м атері з н а д м ір н о ї л ю б о в и д о д іте й п р и в ч а ю ть їх д ум а ти т іл ь к и пр о себе й не с л у ж и ти н ік о м у й н іч о м у поза с о б о ю. А ле м а те р и н ська л ю б о в у св о їй д о с к о н а л ій ф орм і це для нас сим вол н а й б іл ьш б е з к о р и с н о ї, го то в о ї д о п о святи л ю б о ви.

П ід час п р о ц е с у п р о ти членів о ун в асиля б іл аса і д м итра д а нилиш и на, їх н ій о б о р о н е ц ь д - р в о л о д и м и р с т а р о с о л ь с ь к и й у свом у слові д о п о л ь с ь к о го с у д у 2 1 - го гр у д н я 1932 р. Бо батьківщ ина вільна, державна, щаслива батьківщ ина її треба л ю б и ти її тр е б а ш анувати її тр е б а б о р онити і с т о я т и на с т о р о ж і її добра, але ця батьківщ ина в ж е сильна, вона не д уж е п отребує наш ої помочі й наш ої любови, вона р о б и ть не раз і т е, що нам невигідне матеріяльно чи морально. Але батьківщ ина, нещаслива батьківщ ина в неволі батьківщ ина, яка т е р п и т ь т о є батьківщ ина, т о є величезне джерело любови, понад яку більшої, сильніш ої від неї нема й б у т и не може.

4 мова квіток святослав караванський д р у ж и н і з усіх жіноцтву притаманних рис є штрих, що вас природа учить мати, і йде він ще від культових беріз свій кожен крок квітками прикрашати.

Часом у тривозі, часом у муках, або в любові, чи в захопленні, повні самопожертви, часом розгублені, з прихованим болем, затьмарені несподіваними незаслуженими слізьми.

Чи в самоті, чи в колі своєї власної родини, чи серед своїх друзів, вона все і завжди була, є і буде з тобою, коло тебе, за тобою твоя незмінна, любляча, дбайлива мама. Може ти тепер далеко від мами, бо ріка життя велика, сильна, непоборна, але мама тобі завжди така близька, така болюче люба, дорога, укохана, така співучо мила. У 1971 році в мордському таборі жінок - політв язнів закінчувала свій 24 - ий рік ув язнення колишня активна діячка червоного хреста під час визвольних змагань україни катерина зарицька. Довідавшися про це випадково, всі жінки - політв язні почали клопотати перед адміністрацією табору, щоб катерина зарицька - сорока kateryna zarycka soroka одарка гусяк і надія світлична odarka husyak and nadiya svitlychna. Без родини під конвоєм, з біркою - номером на нозі в спеціяльній зоні табірного цвинтаря, де, крім номерів, на могилах не дозволяють нічого ні хрестів, ні огорож, ні квітів. ірину сеник засудили за вірші (вона лірична поетеса) до 6 років суворого режиму і 5 років заслання, а оксану попович за те, що попросила в знайомих 25 карбованців для допомоги політв язням та нібито (за показами одного свідка) давала комусь читати працю і. Нарешті, коли друзі в москві замовили його на протезному заводі, капітан зубкова сказала ірині с що корсет їй видадуть, але перед тим розріжуть, щоб упевнитися, чи в ньому нічого не сховано. Це не перешкодило зубковій покарати хвору сеник 15 - ма добами карцеру за образу чести мундира, і її в тому самому стані повезли до холодного карцеру, де гарячу баланду дають щодругого дня, а через день тільки хліб з водою і голі нари на ніч. Стефанія шабатура член спілки художників, учасник республіканської й міжнародної виставок, дістала в 1972 році разом з іншими представниками української інтелігенції, 5 років ув язнення і 3 роки заслання за т. Коли ж період загравання кдб до стефи шабатури закінчився, в неї забрали все, створене в таборі (ескізи гобеленів, малюнки, екслібриси всього понад 200 робіт) і знищили через спалення. Шабатура у зв язку з арештом (вона лишилася неодружена, її наречений під час слідства наклав на себе руки, ув язнення забрало в неї здоров я) ця втрата кількарічної творчої праці могла бути вирішальним поштовхом до самогубства. Стефанії шабатурі не дозволяють жити з матір ю в рідному місті, в своєму помешканні, не дозволяють займатися улюбленою працею, не дозволяють виїхати до іншої країни, тримають під суворим адміністративним наглядом, не дозволяють жити.

ізід о р а п етрівна к о с а ч - б о р и с о в а н а р о д и л а с ь д в а д ц ять д р у го го березня (н о во го с т и л ю) 1888 р о к у в селі к о л о д я ж н о м у на в олині, де то д і ж и л а р о д и н а к осачів. ізід о ра п етрівна, як і всі д іти в р о д и н і косачів, сперш у уч и л а сь вдом а, щ об д о б р е засвоїти у к р а їн с ьку мову, а потім п о с тупила д о ж ін о ч о ї гім н а з ії в києві, яку закінчила. У січ н і д е в ятсот ш о с то го ро ку о го л о с и л и, що восени вперш е пр и й м уть ж ін о к д о к и їв с ько го п о л іте х н іч н о го ін с ти ту ту.

К ілька м ісяців із ід о р а п е тр івна го тува л а сь д о в с ту п н и х ісп итів, у с п іш н о скл ала їх, і б ул а в числі ш істн а д ц я ти ж ін о к, що вперш е п о с т у п и л а д о к иївс ь к о го п о л іте х н іч н о го ін с ти ту ту, де в той час навчалося б л изько д вох тисяч студ е нтів. П ісля того, як на у к р а їн і з а к р іп и л а с ь б іл ь ш о виц ька влада, ізід о р а п етрівна ж и л а у києві і пр ацю вала в н а у к о в о - д о с л ід н и х установах, у галузі ф із іо л о гії р о слин; та ко ж в икл а д ала у вищ и х ш колах, зокрем а в с іл ь с ь к о - г о с п о д а р с ь к о м у ін с ти ту ті у б іл ій ц еркві. П овернувся з засл ання тр и д ц я ть четверто го року, а в березні т р и д ц я т ь в о с ь м о го був заареш тований знову, і загинув у таб о рах п р и м у с о в о ї праці. О льга п етрівна к о са ч - к р и в и н ю к, сестр а л есі у країн ки й ізід о р и п етрівни, по д а ла владі заяву, щ об п е р е гл янути спр аву із ід о р и п етрівни.

Не раз із ід о р а п етрівна казала, щ о л е с и н е ім я врятувало їй ж и ття, бо звіл ьнили її з та б о р у т іл ь к и том у, що вона сестр а л есі у країн ки.

В із ід о р и п етр івни д о о с т а н н іх д н ів б ул а чудова пам ять і вона б агато р о зпо від а л а пр о с в о їх батьків п етра к осача та о л е ну п ч іл ку, пр о н а й ста р ш у с естр у, л е с ю у к р а їн ку, п р о с та р ш о го брата, та л а н о в и то го ф ізи ка м и хайла косача. Р о д и н и л и с е н к ів та с та р и ц ь к и х, о л ь гу к о б и л ян - ську, івана ф р а н к а і б а га тьо х ін ш и х н о сіїв у к р а їн с ь к о го в ід р о д ж е н н я на п о ч а тку д в а д ц я то го с торіч ч я. Пр о те як п р и х о д и л и заареш товувати її м атір о л е ну п ч іл к у та не забрали, бо ста р е н ь ка п и сьм е н н и ц я вж е не м огла х о д и ти.

С кл ал а ц ю к н и гу се стр а із ід о р а о льга к о са ч - к р и в е н ю к, яка пр а ц ю в а л а над не ю б агато років, в и к о р и с т о в у ю ч и р о д и н н і архіви.

З о крем а вона л и стувалась з с п ів р о б ітн и к а м и м узею л есі у к р а їн к и в києві, давала п о р а д и щ од о у м е б л ю ва н н я прим іщ ення, в яком у ж ила л еся у країнка. 9 уляна л ю б о в и ч жити красою божого світу к оли їх а ти з м істе ч ка г антер в к е тскіл ь с ь к и х го р а х в б ік л е к с ін ґ то н у, м о ж н а б а ч и ти л ів о р у ч по той б ік р іч ки с к о га р і на го р б о ч к у, п ід л іс о м д ім - в іл л. М ож е, м ине в ас на ш ляху, а, м ож е, й о го в о д ій пані л ю д м и л а в и їхала як не д о н ь ю - й о р к у, то к у д и с ь в о к о л и ц ю м а лю вати.

Вам треба п е рейти м іс то к на річ ц і с к о га р і і п о прям увати с т е ж к о ю, яка в к ін ц і п н е ться на го р б о к п о м іж деревам и аж д о хати.

У ж е на веранді го л у б ію т ь к а р ти н и з г реції, яку (не забуваю ч и пр о гантер) п о л ю б и л а м алярка і к у д и в о с т а н н іх р о к а х з а л ю б к и їз д и ть. Н а леж ала д о т іє ї гр у п и в ч ених і м истц ів, які нам агалися врятувати щ о м о ж на б у л о з з о л о то в е р х о го м и х а й л ів с ь к о го с о б о р у в києві, коли й о го с в ід о м о нищ или.

Борисова коли с ім д е с я т п е р ш о го р о к у із ід о р у п е тр ів н у о ф іц ій но з а п р о с и л и взяти у ч а с ть в у р о ч и с то м у в ід зн а ч е н н і с то р іч ч я н а р о д ж е н н я л есі у к р а їн к и в у к р а їн с ь к ій рср, вона р іш уче в ід м о в и л а с ь п р и їх а ти.

із ід о р у б о р и с о в у б у д е м о завж д и па м ятати, як не зви чайно м и л у л ю д и н у, яка завж д и з з а ц ікавленням, а то й з ентузіязм ом б рала участь і п р и гл я д а лася д о д ія л ь н о с т и у к р а їн с ь к о ї гр о м а д и, а о с о б л и в о д о м о л о д і. Аделя мирошниченко, марта данилюк, ольга і богдан фостяки, лідія бурачинська, ірина поливко, ірина руснак, мирослав роговський, михайло якубовський, віра якубовська, лідія і вадим андрієвські, мирослава стахів, пріся яцун, тамара веремієнко, надія фат, наталія даниленко, віра кліш, марія ржепецька, зіна захарченко, ніна строката, іванна дмитерко - ратич. Частину картин відіслала вона до атен, де греки наше життя, травень 1980 видання cоюзу українок aмерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році. З н ову у р о ках л ю д м и л а м орозо ва по ве р та єть ся д о у л ю б л е н о ї гре ц ії, де, за її словам и, ч у д о в і краєви д и, море, о с т р. С тара а н ти ч н а к у л ь тура г р е ц ії і в із а н тій с ь к і правосл авні т р а д и ц ії д а ю т ь п о ч уття зв язку, з б л и ж е н н я д о києва і н а ш о ї у к р а їн. Х а р а к те р и с ти к у її тв о р ч о с ти к о р о т к о й д у ж е д о б р е подав ре ц ензент виста вки в а те н а х (але тих, що в н ь ю - й о р к с ь к о м у ш таті). Бо, хоч не л ю б и т ь н а д м ір н о ї к р а с н о - м о вн ости все таки сказала, що щ астя це б ути м алярем (тут д о д а л а хоч і о с т а н н ім це вже п р о в о к у ю ч а с к р о м н іс ть), щ об завж д и ж и ти к р а с о ю б о ж о го світу.

12 український музей 203 s e c o n d a v e n u e n e w y o r k, n e w y o r k річні збори українського музею 20 - го квітня відбулися річні збори громадської установи український музей, на які прибуло коло 120 осіб. Д - р богдан цимбалістий голова, іванна рожанковська і любов дражевська заступники голови, марія савчак протокольна секретарка, марія ржепецька кореспонденційна секретарка українськомовна, оксана байко англомовна секретарка, надія попель скарбник, марія даниш член екзекутиви.

Тарас гунчак, наталія даниленко, ольга качмарська, ірина кушнір, оксана кузьмак, ольга кузьмович, ярослава мулик, володимир рак, д - р климентій рогозинський, євгенія рубчак, ірина руснак, ольга ставнича, євген сумик, д - р софія сивак, тетяна тершаковець, зенон л. Теодосія брикович, філядельфія, пенн церква візантій - 10 наше життя, травень 1980 видання cоюзу українок aмерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році. Богдан лівчак, філядельфія, пенн любомира полатайко, пенн володимира михайлів, пенн анна сивуляк, філядельфія, пенн богдан ґоль, вармінстер, пенн ангелина безушко, мт, ляурель. Роман гевко, філядельфія, пенн євгенія онуферко, філядельфія, пенн павло савчук, елькінс парк, пенн василь павленко, філядельфія, пенн марія і сергій євсевські, філядельфія, пенн любов татомир, левіттовн, пенн зиновій квіт, філядельфія, пенн дол. А коли життя мамине минеться, і сіра, холодна пустка огорне тебе безнадією, тоді тінь матері стає такою великою, такою любою, такою дорогою і близькою. На еміґрації покищо окремих англомовних книг - перекладів з коцюбинського не було, друкувалися тільки переклади поодиноких його новель в антологіях та журналах. Варто було б видати бодай тіні забутих предків хоч би на те, щоб використати живе ще й досі зацікавлення цим твором численної американської авдиторії уболівальників однойменного фільму параджанова. Підхід радянського критика, що нав язує читачеві соц - реалістичну інтерпретацію твору та входить у незрозумілу для цього читача ідеологічну полеміку, а при тому не подає основних інформацій про твір і автора виявляє цілковиту необізнаність із смаками й психікою західнього англомовного читача. Я десь прочитав, що в ірані, в печері схеу (або сху), знайдено закамянілі к іс т к и 13 - річного неандертальця, навколо них зібрали пилок із кв ітів, але його т у т в раз більше, н іж навколо інш их к іс т. Але, якщо т а к давно мама була та к а розумна і т а к а ніж на, т о чому мами сьогодні не м о ж у т ь прояви ти розум і н іж н іс т ь і не спинять руку сина, що занечищує землю, воду і повітря, що крає к а р т у с в іт у і го т о в и й н а т и с н у т и на га ш е тк у від а то м н о ї бомби.

Балада про матір яскраве сонце, але не спекотно, легенький вітер в травах шелестить, десь в небі пісня ллється безтурботно про те, як гарно на цім світі жить. Кґб арештувало ольгу гейко - матусевич, члена української гельсінської групи та дружину миколи матусевича, який був засуджений на сім років таборів і п ять років заслання за членство в цій групі. У збірній команді українського товариства авангард здобула кубок срср, разом з такими заслуженими ґросмейстрами україни як олег романишин, адріян михальчишин, о лександер білевський та ґеннадій кузьмін. Костенко подає подає широку галерею народних образів та відтворює життя українських міст та сіл періоду боротьби гетьмана богдана хмельницького з польщею. Заходом центру урбаністичних студій при вейнському стейтовому університеті появилася в 1979 р в серії заселюючи мічіґен англійською мовою книжка українці дітройту (ukrainians of detroit). Та повір, що не є легко, крім нашої нормальної праці в університеті чи школі, присвячувати ще 3 вечори на підготовлювання лекцій, батьки, що допомагають своім дітям 1. Нарікають, що треба в суботу рано вставати й 14 наше життя, травень 1980 видання cоюзу українок aмерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році. Декілька років тому, у славних шестидесятих роках, коли ми всі стояли, немов стероризовані величезними змінами і негативними впливами серед молоді, ворогом ч. Немає де правди діти, ці зміни заторкнули також і нашу українську молодь, хоча вона, вихована на здорових засадах, до того часу не піддавалася так легко і так масово, негативним впливам. Пошепки, а то і голосно, говорилося про молодих людей з українського середовища, що були наркоманами, втікали від батьків, а часом навіть потрапляли в конфлікт із законами.

Але ми не думали, як легко цей товариський звичай і ця наша традиція можуть перейти в згубну привичку і викликати поважну шкоду для наших молодших віком хлопців, а особливо дівчат. Ми ніде про це відверто не говоримо, не ведемо ніяких загальних акцій, хоча б у жіночих чи молодечих організаціях, не реагуємо на докази, що наша молодь стоїть перед цією загрозою нарівні із своїми однолітками країн поселення. П р о л ю б о в м о ж н а б на одній із зустрічей з учасниками гельсінської групи після вислухання слів її учасників та деяких питань присутніх, молода співробітниця нашого життя окреслила цих четверо людей кажучи, що вони чисті. Усе, що вони говорять і як діють, спонукане чистою любов ю до україни і ця любов каже їм стояти поруч себе й спільно голосити слово правди про неї, домагатися для неї свободи.

18 іван франко у відні докінчений франко як кореспондент віденської преси в своїм есеї франко незнаний осуджує евген маланюк чуттєву та інтелектуальну байдужність загалу супроти франка, якого шанується, але не читається. Франко розвинув був в столиці австроугорської монархії всесторонню публіцистичну діяльність як критичний журналіст, політик, соціолог, історик і письменник. Він був співробітником таких віденських газет та журналів як wiener blatt, ruthenische revue, die wage, judisches volksblatt, dokumente der frauen, der jude, arbaeiter - zeitung і zeitschrift fur osterreichische volkskunde, де франко опублікував кілька цінних праць з ділянки української народньої культури (томи.

Але найбільше дописував франко до віденського щоденника і тижневика die zeit (час), яких був постійним співробітником від 1894 до 1906 і пізніше до 1910 року.

Лідери австрійської соціял - демократії дуже високо оцінили ролю галичини в політичній грі між австрією і царською росією з огляду на їх спільну границю, яка насильно розділяла український народ на дві окупаційні зони.

Найбільше займало їх питання, чи революційні заворушення неросійських народів будуть могли змусити деспотичний царський уряд до злагіднення ж орстокої поліційної системи.

Великі надії покладали вони на українську радикальну партію, яка зав язалася була щойно 1890 року в галичині завдяки ін іц іа т и в і івана франка та його приятелів. Вже в самий рік смерти драгоманова, створена під його ідейним впливом українська радикальна партія в галичині на своїм з їзді 29 грудня 1895 року у львові заявила в своїй програмі, що здійснення її ідеалів можливе тільки при повній політичній самостійності українського народу.

Селянський рух в галичині, еміграція галицьких селян, поляки і українці, перша сесія галицького парляменту, найновіша виборча комедія, тортури в галичині, львівські заворушення, селянські штрайки та інші. В них звертає франко увагу чужинцям на катастрофальне становище українського селянства в галичині, його матеріяльну нужду, безробіття і перелюднення по селах. Дальше описує він боротьбу українського населення за елементарні національні і с о ц іа л ь н і права на працю, власну школу, мову, уряди, наукові установи і культуру.

Майстерну характеристику селянського стану дав франко в статті галицький селянин (der galizische bauer), яка появилася в die zeit від 21 серпня тут франко пише, що аграрна реформа і знесення панщини від травня 1848 року не принесли селянам вимріяної свободи і полегші. Поміщики забрали селянам ліси, пасовиська і найліпші урожайні землі, заплутали їх в безнадійну боротьбу за сервітути і зробили їх дальше залежними від панської ласки.

Без огляду на те, чи вони звуть себе консерватистами, поступовцями, демократами або навіть соціял - демократами, всі вони ще не перетравили в собі старе шляхецьке тісто. Мені стало соромно, що я так мало знаю про себе, і відчув, що доки я не довідаюся докладніше про своє, про себе, властиво, хто я, не зможу бути задоволеним або певним себе в житті. Недаремно один англієць написав у своїх спогадах про росію, що там у великій пошані мати, яку кожен згадує щохвилини, чого не можемо сказати про батька. Дня 2 березня 1917 року цар зрікся престолу на користь свого брата михайла, а по його уступленні 18 влада перейшла в руки тимчасового уряду з керенським на чолі. А в москві мала я розвідати про те, як ставляться до нашої справи есери (мала з тими колами контакт через споріднення з засуличами), а також про настрої есдеків. Навіть євреї, що вміють забезпечити собі у поїзді завжди краще місце, були на цей раз доброзичливі, бігали по воду і відступали стоячій публіці свої місця. При висилці чека є залучена форма, яку після одержання чека стипендист має підписати і повернути на адресу касирки ірени качанівської, на якої адресу жертводавці посилають чеки, виставлені на союз українок америки.

В ньому з ясовано всі дотеперішні заклики, інструкції та обіжники, що мали на меті піддержку цієї культурної установи, яка своє існування завдячує членству суа. Подано цілий ряд досягнень вичислено всі виставки, які були влаштовані в українському музеї на протязі трьох з половиною років його існування, згадано програми і курси, переведені в тому часі, як теж покази писання писанок. Екзекутива суа звернулася до відділів з новим проханням повести кампанію приєднування членів українського музею, що збільшить фонди музею і тим самим допоможе в одержанні стейтової допомоги.

Лікарське т - во відділ огайо, степан і тетяна душенки, боффало, михайло кладочний, боффало, орест і оксана кузьми, гартфорд (1 - ша рата), д - р данило і ростислава богачевські, вієнна, 7 - ий відділ суа, акрон (сиротинець) докінченнн на 36 с т. 22 світова федерація українських жіночих організацій xxxii р ік в и д а н н я травень число п яте форум трибуна конференції поруч офіційної наради світової жіночої конференції у копенгагені запляновано також трибуну для виступу не - офіційних делегацій. Провірка дотеперішньої концепції розвитку, новий економічний порядок, новий порядок інформації, нова стратегія економічного розвитку, жінки в стислих науках і технології, краще обслуговування жінок, вищкіл у провідній роботі. Допущення ж інок у плянування країни, розбудова цілоденних дитячих садків, жінки в нетрадиційних заняттях, перемінний час праці для жінок, вишкіл мандрівних робітниць, жіночі кооперативи і проф есійні спілки, сексуальне переслідування на місцях праці, домашня праця жінки, провірка законів праці, привілеї матерів на праці, жінки в домашньому промислі, проституція. Цю експозицію доповнили ще й інші покази, як український великодній стіл, влаштування української хати на великдень і модель лемківської дерев яної церковці з внутрішньою декорацією. Закінчен ня року дитин и м іж н а р о д н ій р ік д и т и н и закінчився щойно конференцією комітету мрд, що має відбути свою звітну нараду у днях 15, 16 травня 1980 у нью - йорку.

У меморіялі згадано, що цей шкільний закон виявив дійсний намір окупанта в легальній формі, тоді коли від ряду літ уже на ділі обмежувалось українську мову й культуру у шкільному вжитку, а число українських шкіл постійно зменшувалось у користь російських. Делегація крайового комітету у складі дора горбачевська (вона ж голова комітету) з філядельфії, люба волинець з н ью - й ор ку і віра андрушків з дітройту відвідали також секретаріят американської комісії міжнароднього року дитини.

Secretary будуть його мати або по - шляхецьки за робоче звіря, або по - демократичному за елемент політично недозрілий, який потребує сталої опіки, або по соціял - демократичному за елемент духово упосліджений, який ліпше повинен бути зовсім знищений, перевихований на с о ц іа л і з м і спролетаризований. Це перше найважливіше панівне суперництво (gegensatz) в політичному житті галичини, ключ до зрозуміння не одної загадки евген маланюк, книга спостережень. Також праця у передових домах моди чарльс джеймса, майнбахера, а востаннє малькольм старра чи мері макфадден, де вона працювала як модельєр та, де вона зустрічалась з дуже вибагливою клієнтелею дала ій досвід і оригінальний підхід у роботі. Коли ми говорили з нею про її працю, ми винесли враження, що вона любується у проектуванні вечірніх строїв, де вона може дати волю фантазії, використовувати гарні матеріяли, до яких доступ мають тільки передові доми моди і може випрацювати крій суконки чи ансамблю, який вимагає не абиякого знання і проф есійної дисципліни.

Цього разу було показано 52 вечірні строї вечірні халати, сполучення штанів з оригінальними жакетами, блюзками і блейзерами, коктейлеві і вечірні суконки і балеві, ексклюзивні туалети.

Суконки були практичні теж і тому, що їх можна було б укинути до валізки, переїхати з багажем океан, а відтак, не прасуючи, вдягнути і піти на баль чи весілля. Крупа, яка не тільки моделювала, але також дуже допомогла при технічному влаштуванні показу, приготувала публіці приємну несподіванку разом із своєю приятелькою т - а лютгрінґер вона виступила із музичним інтермеццом. Поодинокі стібки, які творять квадратики зернового виводу все лежать по прямих нитках полотна, а квадратик лучиться до попереднього квадратика торкаючися лиш одним кутом, укісно. Голкою ідеться вгору три н и т к и в ід о с т а н н ь о г о в и к о л у (вколюється в те саме місце, де лежить один кінець попереднього стібка), а виколюється голку три нитки ліворуч і вниз від місця уколу.

Стягнувши вишивальну нитку після кожного виколу, і шиючи дальше знов другий і третій стібки, повторюючи їх наскільки разів треба, витвориться укісна лінія, яка подібна до східців. і знов укол іде три нитки вгору (до попереднього стібка), а виколюється ліворуч і вниз через три нитки, як вище описано третій с т іб о к, і дальш е по вто рю ю чи другий і третій стібки, витворюються квадратики зернового виводу.

і знов укол іде три нитки вгору (до попереднього стібка), а виколюється ліворуч і вниз через три нитки, як вище описано третій с т іб о к, і дальш е повторю ю чи другий і третій стібки, витворюються квадратики зернового виводу.

Закінчивши стібком, який замкнув останній квадратик і виколовши на в и в о р о т н ій с т о р о н і п о л о т н а, закріплюємо вишивальну нитку з вивороту так, щоб не висмикнулась пізніше під час прання, або, якщо ще лишилася довжина нитки (для цього мотиву вишиваємо настилування, щоб викінчити взір листочка). Зерновий вивід по прямій нитці добре було б напняти полотно на колесо (п яльці) в підготовці до вишивання цим швом, особливо коли полотно м яке чи плавке, щоб запевнити однаковість стібків. ідучи голкою праворуч вколюємо голку в місце першого виколу першого стібка, і відчислюючи три нитки полотна вниз і ліворуч від місця уколу голки, виколю єм о го л ко ю і стягаєм о вишивальну нитку.

По - англійському зерновий вивід на укіс зветься single faggot stitch або diagonal square stitch а коли no прямій нитці four - sided або square stitch - t. Особливо, коли він вечером телефонував мені й сповіщав, що він і справді відкриває в нас кожного дня все інші й інші речі, гідні подиву, і може я й маю рацію, коли кажу, що, поживши тут трохи довше, він би звик і, мабуть, був би так само задоволений, як і тутешні люди.

Я знав, що це з його боку був не абиякий комплімент на мою адресу і повірив, що все ж таки мої зусилля подарувати йому хоч якийнебудь добрий спомин з перебувань, я в моєму місті не пройшло цілковито намарне.

Виявилося, що під час базілевої відсутности в готелі, де він перебуває, хтось уліз до його кімнати, вкрав фотоапарат і тих кільканадцять долярів, що були у його валізці. Доходячи до рогу, оксана оглянулася й побачила, що ігор оглянувся також, і поки він зник за рогом зупинився на мить і підніс картоплю зварити (найкраще над парою) і відпарувати, щоб була суха. Цього року день союзянки, що відбувся 22 - го жовтня 1978, мав урочистий характер з огляду на посвячення прапора суа округи дітройт, що його перевели в присутності членок суа, представниць жіночих організацій та гостей. 28 - го грудня відбулося спеціяльне засідання голів відділів, на якому розпляновано працю округи відповідно до ухвал 18 - ої конвенції та можливостей округи.

Посвячення прапору суа о круга д іт р о й т dedication o f flag o f unwla r egional c ouncil o f d etroit будова дому суа українське село щораз більше активізує громаду дітройту.

Вона має великий досвід у веденні дому для старших віком і, розповідаючи про свою початково трудну працю, передала свій ентузіязм і віру, що спільними силами громада може багато зробити.

Новістю, крім гарної і випрацьованої мистецької вистави, було висвітлювання прозірок подорож по україні, які з поясненнями англійською мовою ілюстрували історію україни.

Референтура перевела організаційний семінар на тему ведення зборів, книговедення, а також на підставі статуту суа передискутовано відношення членки до організації. З нагоди року дитини по радіо передано кілька доповідей про виховання, а також читано казочки для дітей дошкільного віку, чим займалися рома когут і люба китаста. Відділ є членом укка і зудак - у, вдалою імпрезою був обід з нагоди дня матері і доньки, на якому виховна референтка головної управи ірина лончина виголосила реферат на тему зв язку з роком української дитини.

Свято відкрила голова марія івасюк, привітала присутніх, попросила вшанувати однохвилинною мовчанкою покійних членок відділу та передала ведення програми павлині будзол. Зчерги вона, як голова комісії відзначень роздала грамоти членкам, які скінчили 80 літ життя та тим що від самих початків відділу по сьогодні занимали різні пости не тільки у відділі, але й в окружній управі. Була головою окружної управи дві каденції, а дві каденції заступницею голови головної управи, а від самих початків заплянування будови дому суа є членом будівельного комітету.

Також голова округи передала для відділу грамоту за прикладну працю, а від головної управи, за корисну і віддану працю для суа передала почесну грамоту у 45 - ліття. Голова будівельного комітету при окрузі анастазія вокер підкреслила, що 5 - ий відділ є між першими, що зложили найбільше на будову дому старших віком українське село та заохочувала дальше працювати в тому напрямі. Вона попросила протоколярну секретарку прочитати імена 70 померлих членок нашого відділу й віддати їм пошану згадкою про їх повну посвяти працю для нашої організації. Наприкінці програми хор 58 - го віділу, до якого належать переважно дочки членок 23 - го відділу, під дириґентурою ольги соловій гарно виконав пісню рідна мати моя і кілька настроєвих мелодій. Не дивлячись на те, що народилася в америці, добре володіла українською мовою, цікавилася життям української громади і, як тільки заснувався 77 - ий відділ зразу стала його членкою. Після похорону членки 59 - го відділу влаштували поминальний обід, під час якого голова відділу анна стельмах, представники організацій, дальша родина покійної і приятелі з жалем її прощали.

Ця справа має бути розглянена на трьох конференціях білого дому, а саме в балтіморі (5 - 7 червня), міннеаполісі (19 - 21 червня) і в лос анджелесі (10 - 12 липня). іванна рожанковська, александра різник, люба волинець, христина навроцька, марія томоруґ, ірена чайківська, марія савчак, іванна ратич, ольга гнатейко, уляна старосольська, марта данилюк. 36 у намальованому світі перш а нагорода в ко н кур сі з нагоди р оку д и т и н и д окінчення ганна черінь вільшанка наша держава тато часто розказував андрійкові про наш рідний край україну.

Про племена дулібів, деревлян, полян, сіверян; про боротьбу з напасниками й про тяжке життя в польській та московській неволі; про славних на ввесь світ козаків та про нашу боротьбу за свою державу.

Коли в суботу він приходив до рідної школи, то вискакував із своїми знаннями, перебиваючи вчительку, аж вона сердилась на андрійка й казала йому сидіти тихо. Думаємо, що з часом, коли більше наших жінок почне займати видні (і добре оплачені) становища, на яких буде потрібно себе зарепрезентувати (або коли наші панночки почнуть одружуватись з українськими мільйонерами.

Тим часом тільки одна евгенія тріска, не не боячись різних критичних завваг, виступила уже к іл ь к а к р а т н о з ін т е р е с н и м и суконками, цікавими матеріялами і помислами.

Джон іванна ушенська касирка 14 - го відділу суа, атлянта, джорджія в шосту болючу річницю смерти моєї найдорожчої мами ольги з крупських індри складаю у її пам ять дол. Тобі, країно на відміну від історії української літератури й – дещо меншою мірою – порівняльного літературознавства, у нас кволо випрацювана і, за поодинокими винятками, практично не розвивається теорія літератури.

Щодо спогадового та подорожнього письменств, така ситуація не лише в українській науці, хоча тревелістику та мемуаристику досліджують назагал доволі активно – сьогодні знову після пригаслого сплеску сімдесятих – вісімдесятих років. Тож спроби створити теорію подорожньої і спогадової літератури мали б усіляко вітатися й заохочуватися, найперше – уважним прочитанням і фаховим аналізом. Завдання, яке раз по раз ставлю перед собою, – вивести літературознавство, ба й сам спосіб мовлення в науці із заскорузлості, з шаблону – для нових поглядів і свіжого сприйняття. Обмежені час та ресурси не дали змоги відповідальному редакторові залучити більше фахівців й охопити більше матеріалу і ще глибше та різнобічніше проговорити його. Організація науки й досліджень (не лише в україні, та в україні в драстичнішій формі) не надто сприяє глибині, часто ж навпаки – заохочує поверхневість. Те, що рецензентка – не теоретик літератури, видно з нерозрізняння жанрів, видів, різновидів літератури (те, що вона розкішно знає українське письменство, також очевидно і викликає пошану). Жанри давно вже перестали бути недоторканними (насправді, що переконливо демонструє масив створених художніх текстів, а також дискурс про них, ніколи й не були). Поглянувши на історію роману останніх сторіч, ми побачимо незмір напродив різних творів, особливо креативно підійшло до роману двадцяте сторіччя, коли роман став полем ґрандіозних жанрово - структурно - композиційних експериментів. Фікційне письменство проникає в спогадове й подорожнє письменство, де почувається, як у себе вдома, а мемуаристика й тревелістика, наносячи візит у відповідь, взуваються у хатні капці фікційної літератури й, забувши, що вони позичені й хатні, чимчикують собі зручно і затишно геть. В яблонської це вмотивовано, софія яблонська - уден з різних спонук, більшість яких для кожного зрозумілі, ототожнює себе з колонізованими спільнотами, виявляє до них симпатію, не цураючись критики.

Прикласти ферґюсона до яблонської – це в найкращому разі не зовсім дотепно покепкувати з її візій і почуттів, з її настанови і поглядів, урешті - решт, з її описів. Характери – функціональні, підпорядковані сюжету, вони не можуть (і не хочуть) розкритися вповні, хоча в найкращих зразках жанрової літератури, особливо коли це твори серійні, фігури здобувають свій профіль. Він мало виходить за характеристику, яку індивід отримує в досьє, складеному на нього, і яка, кажучи про людину все, не каже нічого; навіюючи авторитетність і достеменність, містить насправді порожнечу.

Сильніше, ніж література нежанрова, бо просто щезла з полиць, тоді як література нежанрова далі перебувала (перебуває) в шкільних та загалом освітніх програмах. Винятком у цьому жанровому екзилі був і є історичний роман, який давав змогу опрацьовувати травми, компенсувати їх вигадкою і тікати від дійсности, яка воліла й волала, нагадуючи про себе.

Він поволі відходить у минуле, його референційне поле істотно звужується, проте він усе ще здатний на кульбіти, подібно до того, як підстаркуватий акробат вряди - годи ще демонструє той чи той коронний номер власної молодості. Українські письменники та письменниці, які наважилися творити жанрове письмо – бойовик, детектив, любовний роман, роман жахів і так далі, вже бодай цією сміливістю заслуговують на увагу, повагу й визнання. Українці – творці елітарної літератури, вишуканого, ексклюзивного письма, яке годі зрозуміти, не можна критикувати, треба любити і вірити в нього подібно до того, як вірять в бога. Наша нежанрова література переважно та сама масова література, лише без сюжету, яка соромиться визнати власне фіаско, прикриває голизну фіговим листочком глибокодумної фрази, міфами й філософіями, тоді як насправді вони набір – в найкращому разі – гарних слів, покликаних притрусити брак ідей, досвіду і, врешті, драйву, який робить твір подією, чимось харизматичним і непроминальним. Письмо, що долає заповнення сторінок мереживом звуків без значень й образів без денотатів, існує, проте залишається здебільшого в затінку, воно справді для поціновувачів. Водночас, жодна культура неможлива без масової літератури, добре написаної, якнайбільше здиференційованої жанрами й різновидами, без заповнення всіх можливих ніш і вигадування нових. Масова література – пожива для потенційно велетенського кола читачів, а разом з тим гумус для творення високої літератури, літератури не для обраних, це хибна, глупа й шкідлива назва, а спроможної на потужніші висловлювання й узагальнення. Без масової і без жанрової літератури високе письменство подібне на рослину без коріння, або ж коріння якої не має достатньої поживи, воно завжди буде кволим, безпорадним і старомодним, доки поготів усохне.

Це одна з тих книжок, коли реклама відповідає якості продукту, коли, прочитавши анотацію, берешся читати книжку, а прочитавши книжку, не маєш відчуття, що тобі внаслідок хитромудрих маркетинґових ходів всучили щось, що не є тим, за що його рекламували і на що ти розраховував. Язку, то можна сміливо стверджувати, що художнє завдання виконано на сто відсотків, хоча там і там з клубка визирають обривки ниток чи ґудзи; це не дивно, коли в романі стільки площин і пластів. Так само можемо сказати, що історії фігур у романі – ілюстрація історії, тієї, про яку сказано, що вона велика навчителька життя, хоча насправді вона мало чому вчить, і це буде дещо ближчим до істини і до вимог, що ставляться до жанрової літератури.

Ореста аж проситься бути яскравішою особистістю, вона має потенціал, та якщо він уповні був би розвинений, то це вже було б дещо інакше письмо – більше, ніж лише жанровий твір. Сирійська лінія, яка на перший погляд може здатися зайвою, насправді зміцнює і розбудовує часовий контекст (контемпорарність), виконуючи ще дві важливі функціі – віддзеркалення подій в контексті тривання історії, тобто спростування тези про те, що історія чомусь вчить (1). Один із них – закупівля в західних концернів медикаментів для радянської каральної психіатрії, в цьому аспекті бізнес і сумління виявляються величинами несумнісними, а непримиренні ідеології – однодумцями.

Між солодкими історіями (на сон) та гіркими плачами (за бабцями й мачухами імперіями) і таким інтелектуально - історичним трилером, як роман пані івасюк, потенціал – на боці цього останнього. 1) президент не усвідомлює, що він президент країни, проти якої триває війна, а це кепська новина для країни і для президента (можливо, він взагалі не усвідомлює, що він президент); 2) президент як майстер комедійного жанру, справжній актор, втнув жарт. Кидають тінь, як кидає тінь літак, особливо, коли знижує висоту і заходить на посадку; як не зміг кинути тінь лайнер авіаліній країни, якої він президент (тінь розсипалася в повітрі на друзки); 4) президент – джеймс бонд, сміливець, який проник у вороже лігво і зараз скаже.

Стиль життя, філософія, світогляд, ставлення до світу, джаз – автобіографія, укладена на синкопованих ритмах, цих своєрідних фігурах умовчання і наголосу над порожнечею, над невимовним. Разом з реґґі та репом джаз традиційно вважається музикою чорних, про це досі пишуть в енциклопедіях, та ця дефініційна ґеттоїзація давно вже не відповідає дійсності, досить поглянути, хто де і як робить джаз і виконує реп. Залишається дівчинка, яка мріє мати такі самі блакитні - блакитні очі, блакитніші за небо, такі самісінькі, як он та білявка на рекламі, екрані, в книжці, на вулиці, і якщо є бог, він має зглянутися над нею і дати їх їй. Та біла дівчинка нічого не знає про це, принаймні, то не її провина, зате знає чорна і вважає своєю провиною, фатальним ґанджем, що в неї самої очі – не такі і волоссся також інакше і шкіра. Усі романи тоні моррісон, оповідаючи про вчора й сьогодні, спрямовані в завтра, вони мов забіг на невідому дистанцію, часто - густо це біг на місці, бо сила минулого, що намагається затягнути назад, у свій смоґ, наче порохотяг, зводить нанівець зусилля, спрямовані на те, щоб вирватися, відкинути, пам. Ятати в самозабутті, і найсолодший з них (з найсолодшою кінцівкою), бо надмір гіркоти створює анафілактичний шок, коли починає смакувати солодкуватістю (не конче і не завжди і в цьому романі і в творчості цієї письменниці вже запевне ні – солодкавістю), подібно до того, як рани від шмагань і знущань мають солодкуватий присмак крови, що з них цебенить, що виступає на них і творить скорину.

Впадає у вічі, що до образу дому вдавалися передусім автори з периферії – периферії імперій, периферії держав, периферії культур, всіляких інших периферій, врешті – периферії цивілізацій, що незрідка насправді були її призабутими джерелами.

Наскільки америка – домівка її чорношкірих мешканців, наскільки вони її, наскільки вони жива історія, нагадування про щось неприємне, сховане в її освітлених смолоскипами лінчувальників туманах. Я – перешкода для панування держави над людиною, її світоглядом і поведінкою, вона завжди була перешкодою, загрозою, непевністю, масонською ложею, тож ніхто не нівелював її так, як тоталітаризми – пропагандивно - плакативною профанацією, як нацизм, чи підміною сім. Варто прочитати цей роман тоні моррісон, де найбільша спрага – це спрага бути разом, уневажнити найжахливіше – якщо не дійсністю, то її монтажем – на сторінках роману однаковою мірою, як і в уяві героїв, їхній психіці, це змаг за щастя бути разом, доньки – за матір, матері – з моторошними образками пам. Використовуючи фолкнерівську техніку, письменниця водночас наративно розріджує її, експериментує з нею, шукає можливостей, які б дали змогу найвлучніше висловити те, на чому їй залежить – їй і її фігурам, а також спільноті, яку вона репрезентує через виведені в творі характери.

Моррісон – адвокатка героїв, фігур у романі, яка, як справжній майстер свого ремесла, боронить незалежно від констеляцій, вад і чеснот своїх клієнтів, провини дійсної і позірної. Доторкання, врешті - решт, – спосіб долання страху, можливо, найпевніший; спосіб зцілення від травм, від усіх отих інших доторкань, небажаних і неуникних, – шмагань, побиття, ґвалтування, вербального і фізичного. Російській інвазії в україну передувала і супроводжувала її мова ненависті, спроба зобразити україну державою - невдахою, а українців – фашистами, аж до закликів вбивати їх. Якщо подумати, це було оксюмороном, поєднанням несумісних речей, воднораз, мова ненависті не апелює до здорового глузду та критичного розуму, вона працює на геть інших реґістрах, мало того, вимагає відмови від мислення, від аналізу, від будь - яких спроб зорієнтуватися. В індексі неспроможності держав (failed states index) 2013 року україна посідала 117 місце, найнеспроможнішою було сомалі (перше місце), найуспішнішою фінляндія (сто сімдесят восьме, останнє місце), проти якої 1940 р. Втрата державою контролю над своєю територією або монополією на фізичне використання сили в ньому; ерозія законних повноважень, щоб виконувати колективні рішення; неможливість надання суспільних послуг; неможливість взаємодії з іншими державами як повноправного члена міжнародного товариства. Отже, з - поміж причин виникнення ситуації неспроможності маємо насамперед порушення суверенітету, з - поміж ознак – втрату державою контролю над своєю територією і над монополією на фізичне використання сили (на окупованій території). Важко мати сусіда, який не тільки мріє про твою смерть, а й приходить і вбиває тебе, розводячись при цьому про мир і братерство, самочинно розпоряджається твоїми територіями, диктує і переписує твою історію, закони і конституцію. На початку російсько - української війни держава втратила монополію на фізичне використання сили через нездатність оборонити суспільство, державні інституції і територію, зокрема державний кордон, частина цієї компетенції відійшла добровольцям, волонтерам, осередкам громадянського суспільства. Недовіра між добровольчим рухом і державою не сприяла міцності, стабільності останньої, ця недовіра взаємна і живилася дисфункційністю держави, яку вона виявила станом на перший квартал 2014 р. Три інші компетенції – законні повноваження для виконання колективних рішень, надання суспільних послуг, взаємодію з іншими державами держава, попри збройну інвазію проти неї, або доволі швидко відновила, або не втрачала зовсім. Схоже, росія трактує ймовірний успіх такої трансформації як загрозу для себе, тому робить все, щоб її уповільнити й унеможливити, маючи в цьому чимало ситуативних та ідейних спільників всередині україни.

Класичні ознаки фашизму – культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм, ідея єднання та мобілізації нації та держави проти ворогів, ідея постійної війни й панування. Україна не зазіхала і не зазіхає на чужі території, не підриває суверенітет сусідніх держав, на відміну від кремля, в якого це все є офіційною, постійно озвучуваною і практично здійснюваною політикою. Фашизм в україні можливий хіба як покруч, креольсько - малоросійський, де навіть не треба буде культу особи, де диктатор буде картинкою, створеною сучасними технологіями, проекцією на екран, в дійсності його може взагалі не існувати.

Де новісінький патрульний автомобіль, тойота чи рено (чи ще якийсь), їхатиме назирці за юнаком, який вертатиметься в лютневій темряві з тренування, потім автомобіль зупиниться, з нього вийдуть поліціянти і візьмуть хлопця в кільце й безпідставно обшукуватимуть, щоб – на власний розсуд – підкинути чи не підкинути наркотики, побити або відпустити.

Рецепт виживання і процвітання україни – в міцній демократії, ліберальній в сенсі якнайширших можливостей для самореалізації і соціально відповідальній, коли держава не усуватиметься від виконання своїх властивих функцій, а виконуватиме їх прозоро і належним чином. Коли законодавча, виконавча і судова влади будуть розділені, а засобам масової інформації не затикатимуть рота тими чи тими законодавчими ініціативами під тим чи тим приводом. Die zukunft – ще один німецькомовний еміґрантський щоденник франції, виразного антигітлерівського й антисталінського спрямування, що проіснував усього - на - всього два роки, від 1938 р. На думку рота, габсбурзька монархія забезпечувала баланс між різними націями, мовами та культурами, проте цю думку рот не пропаґує в журналістській дільності, якщо вона присутня, то хіба латентно, адже мовно - культурно - релігійне розмаїття – спадок, що його новоутворені держави отримали від імперії, і цей спадок перебуває під загрозою зникнення. Рот порівнює мукачеве зі сніжкою, яку жбурляють туди - сюди через кордони і демаркаційні лінії сильні світу цього, українці постають у тексті жертвами історії та її перипетій, приреченими на знищення, опиняючись у ситуації євреїв, мовби повторюється історія львівського погрому, лише тепер між жорнами ворогуючих сторін опиняються українці. В контексті розмови про закарпаття автор згадує про галичину і «щонайзапекліші сутички між поляками й українцями в час, коли світ перебував у мирних перемовинах. Наприкінці, протестуючи проти кепського знання світовими політиками центрально - і східноєвропейської географії, рот називає мукачеве столицею карпатської україни (die hauptstadt karpatho - ru. Таким чином рот натякає, зокрема, на плутанину і підміни у вживанні етнонімів russen і ruthenen, а найголовніше – на небачення менших величин за більшими, цієї оптичної вади світової політики, що призводила і призводить до катастроф. Водночас, рот констатує, що українська мова ближча до російської, ніж провансальська до французької, а також, що українська мова галичини і українська мова підросійської україни відрізняються. Так це лише на поверхні, в істоті речей рот не змінював своїх поглядів, його головним ворогом був націоналізм, через це цей у публіцистичній діяльності лівий інтелектуал, а в художній творчості – затятий монархіст відкидав сіонізм як єврейський націоналізм, за що потрапив у немилість до своїх друзів, які обстоювали право євреїв на власну державу.

В листах до стефана цвайґа рот мріє про католицький райх, царство доброти і справедливости, європу без кордонів, наднаціональне утворення, де головна цінність – людина. За ротом скидається на те, що війна – винахід періоду націєтворення (становленна націй), начебто до того в історії людства ніколи не було війн, та це, мабуть, через фокусування на викликах свого часу, рот повністю присвячується саме їм, а, запозичуючи в історії, творить ідеалістичні моделі - проекції в майбутнє, такими їх варто сприймати.

У цій найпізнішій фазі творчости письменник переосмилює роль різних націй і відступає від своєї первинної моделі, якій незмінно залишався вірним упродовж десятиріч на сторінках художніх творів, і перекладає всю повноту відповідальности за розпад дунайської монархії на німецькомовну частину, звинувативши її у форсуванні німецькомовности і розбудові німецькости, тоді як більшість націй імперії не були германцями і їхньою рідною не була німецька. Ятати, що в рота, в його системі вартостей, зумовлених походженням, освітою, життєвим досвідом, політичними переконаннями, націоналізм – апріорі негативно конотований. Націоналізмам, зокрема, сіонізму теодора герцля й українському націоналізму, рот однаковою мірою закидає брак спонтанно - позитивної ідеї, пояснюючи це потребою в постійному опорі, перебуванням у дефензиві. Роблячи відповідальними за український націоналізм німців і вважаючи українську мову діалектом російської (прикликаючи для цього в спільники тараса шевченка), рот ретранслює російський імперський міф і демонструє нерозуміння того, що самоусвідомленню українства сприяла ліберальніша культурно - релігійна політика в габсбурзькій монархії. Погляд на україну та українців фрагментарний, наскільки одиночними є розрізнені публікації на українську тематику, розсипані на тривалому часовому відтинку між численних журналістських текстів письменника. З огляду на формат, можливості та завдання репортерського письма рот повністю впорується і максимально використовує нагоду для привернення уваги центрально - і західноєвропейської публіки, головно німецькомовного читача до українців та україни, яка, на думку рота, лежить в європі, належить до європи і культурно, і ментально, тож уже бодай тому вартує уваги і введення в європейський дискурс та наратив. Перший текст замислений як вступ, що шкіцує загальну картину, другий присвячений найбільшому місту східної галичини – львову, третій – наслідкам першої світової війни.

«хто з однієї - єдиної мандрівки до євреїв і християн сходу привозить таку блискучу настроєвість з таким блискучим єврейським вкрапленням, той доводить, що поміж багатьох німецьких поетів має право подорожувати до польщі. Деблін вирушає до польщі і відвідує дванадцять міст, зокрема вільно (вільнюс), люблін, краків (кракув), закопане, лодзь, кожному з яких присвячений самостійний розділ у виданій у листопаді 1925 року видавництвом семюеля фішера книжці. Поміж відвіданих міст – львів, який за сен - жерменською мирною угодою, укладеною 10 вересня 1919 р що реґулювала розпуск австрійської частини подвійної монархії, відійшов, як галичина загалом, до польщі. Про причини, що спонукали його, ексцесивні художні фантазми якого сягали незрівнянно далі за центрально - східну європу, здійснити подорож, деблін висловлюється так. 1) дитячі спогади про штеттін (щецін), де деблін провів на річці одер (одра) ранні роки; 2) родинне коріння (батьки переселилися з польщі, де у позені (познань) виростала мати письменника – місті, що після великопольського повстання і згідно із версальською угодою від 1919 р. Позицією невтручання, стороннього спостерігача, як то, врешті, й належить подорожувальникові, який прагне розібратися в ситуації, надаючи голос різним поглядам і представникам різних спільнот, деблін прагне подати об. Язків і взаємозалежностей між обома частинами континенту, наголошує на культурній належности краю до європи, не лише географічній, не проминаючи, однак, тяжкого господарського та соціального становища, підсумованого формулою. Щоб викликати увагу і співчуття до галичини в західноєвропейського, головно німецькомовного читача, рот задіює емоційний потенціал – згадує про першу світову війну, про галичину як арену військових дій і про загиблих. Контрапунктом до цієї ідеальної й ідеалізованої картини постають стосунки поляків та українців, це – єдиний пасаж, в якому ґенерується не барвистість перелічення, а напруга протистави.

Ять, шість і більше годин, відстань між франківськом та львовом суттєво збільшилася, обидва міста подрейфували кудись врізнобіч, все подрейфувало – щонайменше кудись і вже в кожному разі врізнобіч. Ятдесятих і ранніх двотисячних бавилися на рештках іржавої арматури, в якій ще подеколи можна було впізнати силует - імітацію космічного корабля, фантом цивілізаційної гордині серед фекалій і бруду.

Я між польською та радянською сторонами, чим польща порушила варшавську угоду від 11 березня цього ж, 1920, року між польщею та українською народною республікою (унр), за яким визнавала незалежність україни та зобов. Язувалася не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими україні (за визнання незалежности унр розплатилася східною галичиною, холмщиною, підляшшям, частиною полісся та сімома повітами волині), 21 жовтня армія унр була інтернована польськими військами, а в листопаді 1920 р. Навіть якщо візьмемо формально, на той час уже існувала відроджена українська автокефальна православна церква, не кажучи про українську православну традицію загалом. Загальна тональність статті – відсторонено - позитивна, рот у ній ніде не декларує свого походження з теренів україни, а ротова дотичність до україни імпліцитно присутня в певних оцінках, як у щойно наведеній цитаті. У контексті ротової художньої та журналістської діяльности це важливе визначення, адже, як побачимо згодом, ротове сприйняття україни далеко не константне і не гомогенне, що зумовлено і ситуацією, і знаннями самого повідомляча, і – передусім – еволюцією політичної ситуації в центральній європі. Краху державотворних надій і піку зацікавлення українською культурою в європейських столицях, зінспірованого українськими чинниками, які, за браком вузькопрофільних фахівців, покликали до життя безпрецедентний феномен – культурну дипломатію. Де забракло часу для повільно - скрупульозної праці, там сподівання покладено на емоційний чин, експресивний не меншою мірою, як компресивний (двадцяте сторіччя, як і попередні, не виявляло прихильности до української справи). Наступне вживання суттєво понижує ейфорію, автор подає бачення українців на заході, з яким він себе завдяки обраному наскрізному відстороненому тонові не ототожнює. Водночас, така стереотипна картинка, яку подибуємо на сторінках новел і романів письменника, йде не лише від поверхневого знання, а й з інтуїтивної настанови сподобатися читачеві, догодити його смакам замість того, щоб їх руйнувати чи змінювати.

Парадоксальним чином журналістська діяльність (принаймні почасти, зате з переконливою очевидністю) спрямована на коли обережнішу, коли виразнішу деконструкцію мітів, самим же ротом і створених на сторінках художніх творів, мало того. Знайомство з україною, зокрема у такій формі, як це відбувалося в берліні, про що повідомляє рот, було покликане поповнити брак знань пересічного західного європейця про цей географічно чималий реґіон європейського континенту.

Зрозуміло, рот перебільшує, вправно орудуючи стилістичним інструментарієм публіциста, водночас, сатира, до якої вдається, покликана розкритикувати незнання і стереотипи.

Ятаймо, що за винятком короткої романтичної доби з її зацікавленням українською темою (гюґо, байрон, гердер), ні українська література, ні культура не були присутніми в окцидентальному дискурсі. Замість українців, а часто - густо й від їхнього імени про них завше говорив хтось інший, у найкращому разі, цей інший був симпатиком чи бодай адвокатом. В епопеї роберта музіля галичина (не україна) – якщо не колективна травма - провина (ще ні), то щось на зразок скелета в шафі з цісарсько - королівським мотлохом; цей скелет випадає звідти в найневідповіднішу мить (він випадає звідти й досі). А також вона (за музілем) – топос субтеренно(табу) - гріховної(порушення табу) сексуальности; неодмінно фемінна і трішки повійницька, зневажена, ладна легко віддатися, але й має щось у собі, чого не здобудеш й за гроші. Важко сказати, якою мірою на таких концертах дався взнаки комерційний аспект (гіперполулярність української тематики, яка спонукала підлаштовуватися під неї, про що пише рот), а якою культурне взаємопроникнення між українською (кубань) та культурами північного кавказу.

Політика посідає в журналістській діяльності автора кількісно другорядне місце, проте якісно це – важливі тексти, тоді як найбільші його зацікавлення – мистецтво, культура. Очевидно, це не входило в задум, але прикметно, що в цьому репортажі україна як державне утворення nolens volens перетворилася на музейний експонат, її мовби здали в музей. Змальовуючи чорну біржу дюссельдорфа, рот у цьому репортажі бачить львів моделлю полікультурного, поліетнічного і полімовного міста, жаданою і воднораз утопійною. Та обставина, що йозеф рот народився в галичині, де так чи так контактував з різними культурами і релігіями (адже в часи ротової юности належність визначалася все ще і значною мірою через віросповідання), вплинула на його бачення галичини й українства. Шкільну освіту майбутній письменник здобув у гімназії імени коронного принца рудольфа в бродах, до яких мав згодом неоднозначне ставлення, що віддзеркалилося в його художній системі координат. З одного боку, прикордонні броди зумовили саме такий, а не інакший світ фігур на сторінках художніх творів, де ми зустрінемо чимало перемитників та інших сумнівних осіб, і на філософію творчости, в яких ідея перетинання кордону і долання меж посіла чільне місце, а провідними топосами стали готель, вокзал і корчма, в чиїй семантиці міцно і визначально закорінена ідея транзитности.

З іншого боку, якщо вірити дослідникам рота, швидка провінціалізація міста внаслідок побудови обхідного залізничного сполучення, втрата бродами статусу важливого пункту перетину різних комунікацій, породила персональну драму письменника, комплекс меншовартости, яким рот страждав упродовж свого життя і який яскраво виявився в його художніх творах та автобіографічних містифікаціях. Йозеф рот навчався у львівському університеті, однак підтверджень, що він відвідував лекції та семінари і виконував навчально - освітню програму, зокрема, здавав екзамени, станом на сьогодні не знайдено. Юнак помандрував далі до відня, де швидко влився у творче та соціальне життя тодішньої метрополії, куди стікалися представники країв, що входили до дунайської монархії. Очевидно, саме львів ліг в основу цього раннього й одночасного хрестоматійного твору письменника, став прототипом готелю, піднесеного до рівня багатопланової метафори транзитности – метафори, в якій злилися двівзаємозаперечні речі. З огляду на популярність транзитної теми в сучасній гуманістиці, почастішали намагання прочитати творчість того чи того письменника крізь призму транзитности чи навіть впорядкувати під цю ідею. і тематика його творів, і спосіб життя, і його власні висловлювання поза контекстом його художніх та публіцистичних текстів пронизані цією наскрізною ідеєю і побудованою на ній філософією, до того ж транзитність маніфестується і в сенсі перехідности, і в сенсі минущости – в тому, що барокова думка і світовідчуття висловили формулою. Жодний сучасник рота не поєднував так природно такі взаємовиключні речі, як поверхневість у зображенні характерів, що межувала з примітивністю, з одного боку, з винятковою проникливістю в оцінці політичних процесів, особливо, щодо розростання націонал - соціалізму, з другого. Відраза до націонал - соціалізму, несприйняття мови ненависти і сеґреґацій, тоді як у художніх текстах письменник сам охоче і вкрай некритично використовує техніку демонізації фігур, спонукали рота шукати рятівних та життєздатних моделей для континенту, і дедалі частіше він звертався при цьому до історії – до таких проектів, як священна римська імперія німецької нації (в листах до стефана цвайґа рот мріє про католицьке європейське царство (райх) – рай етосу і справедливости на противагу до третього райху), та австро - угорська монархія, яку письменник пропаґував, ґлорифікував та ідеалізував на сторінках художніх творів. На це варто зважати, щоб розуміти, чому угорці постають у творах письменника такими непривабливими, а незрідка й відверто демонізованими, втіленням зла на землі. Галичина і західноукраїнські землі стали останньою ареною такої боротьби – і буквальної (перша світова війна), й ідеологічної (дискурсивна габсбургізація у фікційних наративах). Художні твори письменника виходять поза історичний час і розгортаються за його межами, історичний час перетворюється і переходить у час мітологічний, де чинні цілком інші закономірності. Це означає, що європейський світ, здебільшого німецькомовний, проте в берліні однаковою мірою, як у відні, празі чи парижі, сприймав події, особливо з півдня європи та її сходу через інтерпретації, зокрема, й цього кореспондента. Верблюд, той приречений поневірятись пустелями, гірський цап змушений стрибати з каменюки на каменюку, північний олень товче зледенілу землю, щоб добути подобу травинки, а я собі розкошую і в вус не дую. Так, ніби ми прибули з далекої, тривалої мандрівки, яка попри те, що скінчилася, залишила відчуття нескінченности, наче ми обмандрували універсум, побували в глибинах всесвіту.

Лабіринт описує шлях від життя до смерти, розширює скороминущу мить до часової протяжности, перетворює крапку на лінію, ламано - погалужену, переносячи увагу на самотність, на це опиняння сам на сам з викликом викликів – відлученням від громади і від життя. Тесей – прообраз ісуса, людство проторувало нічогенний шлях, заки самоофіра юнака з назарету, народженого під вифлеємської зіркою, поклала край кривавому жертвоприношенню – чи то людини, чи тварини, замінивши їх євхаристійними хлібом і вином і змінивши при цьому вектор. Рух, засновником якого вважають франсуа - рене де шатобріана, був консервативною політичною реакцією, спрямованою проти просвітництва, сповідував повернення до католицьких джерел та опирався лаїцизму – відокремленню церкви від держави.

Це пояснює, чому таким винятковим (винятково важливим) для західної традиції постатям, як вергілій, на її сторінках нічого не світить, хіба як супроводжувати оповідача, таким чином скрашаючи власне вічне перебування в пеклі – бодай якась розвага. Позиція мандрівця - оповідача – виграшніша, він – пестунчик, він – християнин, тоді як його античні колеги – геніальні невдахи, яким він, як психоаналітик своїм пацієнтам, нічим не може зарадити.

Тож інтерпретація, здійснена данте, – то інтерпретація інтерпретації, інтерпретація данте клоделем – інтерпретація інтерпретації інтерпретації, інтерпретація клоделя борхесом – інтерпретація інтерпретації інтерпретації інтерпретації. Не забуваймо, що ніцше – син священика і хоч які вигадки снувалися би про його польсько - шляхетське коріння, він – німець, а в жодній іншій культурі конфлікт між синами й батьками не набув такої драматичної і навіть трагедійної масштабности, як у німецькій. Водночас, цей філософ неприємних істин – син лютеранського священика, і хай як він огульно бештає релігію, він робить це саме як нащадок лютера і передусім проти католицизму, його рухає той самий – позичмо в достоєвського – біс. Щирість, відвертість, демонстрування частинки себе, свого серця, своєї потайности, втаємничення слухача в себе – те, що найбільше переконує, спонукає розкрити вуха і слухати.

Цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими, корисливими або релігійними мотивами.

Ятсот сорок третього року львів янин рафал лемкін уперше оприлюднив цей термін, то мав на увазі програму повного знищення євреїв нацистами, знищення саме фізичного. На відміну від нацистів, які розробили і втілили комплекс заходів, спрямованих на фізичне знищення євреїв, заходи імперської росії, срср і сучасної росії путіна безпосередньо не спрямовані на фізичне винищення українців. їхня мета – духовно - культурне знищення, елімінація ознак та атрибутів, які могли би свідчити про їхнє існування і самобутність саме як українців – від держави до мови і церкви, які би могли демонструвати їхню інакшість, відмінність і відрубність від росіян. Геноцид нацистів проти євреїв почався саме з вербальної форми – маніакальних расових теорій, задовго до приходу націонал - соціалістів до влади в німеччині, і щойно тоді перейшов у стадію фізичного втілення. Оголошення українців фашистами, їхня тотальна дискредитація в російських змі та підконтрольних російській владі українських та світових змі передувала збройній аґресії – окупації криму і війні на донбасі. В цьому руслі варто тлумачити голодомор як частину довготривалих заходів зі знищення українства, емоційно і квантитативно це – апогей розтягненого на кілька сторіч геноциду, який, як бачимо з заяв і подій останній шести років, не припиняється. Елементами цього геноциду були заходи з використання українців як рабської трудової маси – починаючи від доби петра i до будівництва біломор - каналу та совєтських колгоспів, заборона і боротьба проти української мови, літератури (емський указ і валуєвський циркуляр, заходи в період срср), культурного і релігійного життя, поетапна ліквідація всіх прошарків, в яких репрезентувало себе українство. Лінґвоцид, як його слушно назвала лариса масенко, став чи не найнаполегливішим засобом боротьби з українцями, включно з викиданням літер з абетки і спалюванням книг у монастирях та книгозбірнях, цих матеріальних виявів пам. Ятдесят другого року, а вже дванадцятого квітня шістдесят першого битвою за форт - самтер спалахнула війна між північними й одинадцятьма рабовласницькими південними штатами, що протривала чотири роки і ввійшла в історію сша як громадянська. На роман відгукнулися не лише палкі прихильники ідей, розписаних на його сторінках через конкретні характери і ситуації, а й запеклі ненависники та й просто скептики і опоненти.

Майже всі найкращі романи, створені різними мовами в різних культурах у різні часи, – фікція, вигадка, гра авторської уяви, що аж ніяк не означає, наче вони перебріхували дійсність, бо навіть тоді, коли спотворювали її, то було зазвичай стилістичним прийомом, способом критики.

Та є тексти, з якими усе складніше, хоча самі вони зазвичай прості, лінійні, ясно і послідовно викладені – до такої міри прозорі, що видно, як грамотно їх сконструйовано. Це ще були ті часи, коли потрібні були добрі справи, важливою була взаємодія і цінувався чин; коли надмір власного еґо ще не застував літературні горизонти.

Язано, над головою – блакитне небо, під ногами – гладкий, на якому ні порошинки, асфальт (і такий самий гарний, тільки не сірий, а золотий пісок бюджетних пляжів), а за рогом – супермаркет, де можна придбати все, аби задовільнити духовні і матеріальні потреби.

Сучасна епоха, принаймні герої сучасної літератури успішно здолали розщеплення, яке свого часу чи то викрив, чи відкрив і вже запевне описав дядько фройд (не плутати з дядьком томом). Та чи не задовга сповідь, чи не похрясла вона в самоповторах, чи не стала загальником – адже надворі, за ще одним рогом (там вже немає супермаркета) триває війна. Вихована в суворому дусі релігійних традицій і християнської моралі, вона найперше – і, мабуть, саме тому – різко розкритикувала тих священиків, проповідників і вірян, які виправдовували рабство, прикрашаючи його (і себе) фіґовими листочками біблійних цитат. ) проповідували покору і послух, тлумачили біблійне смирення, вкладаючи в інтерпретацію свої потреби, свій вузько потрактований інтерес, свою обмеженість, свою, врешті - решт, безпорадність. Хіба не діється це сьогодні – заперечення одними людьми права інших людей бути людьми, чи не передує таке заперечення знищенню цілих спільнот – десь у сирії, як це сталося з єзидами (язидами), чи тут, під боком, у нас, нас. Який на нігті мізинця вміщає стільки знань, скільки ще недавно у велетенській книгозбірні – у сотнях, тисячах, десятках тисяч енциклопедій, підручників, атласів, довідників, книжок. У героїв два шляхи, відповідно, в роману – дві сюжетні лінії, що чергуються, дотикаються, переплітаються, розходяться, одна з них надовго відкладається на користь іншої, з погляду композиційної гармонії – на дещо задовго, врешті вони зливаються, остаточно сплітаються в клубок розв. Невідомо, наскільки це входило в задум, наскільки ж твір самотужки сказав те, що мав, лише шлях смирення, покори, доброти повів до загибелі дядька тома – героя, який дав назву книжці, дарма що у фокусі уваги він перебуває не більше за інших героїв, тоді як шлях бунту – до визволення і свободи.

Мрія дядька тома не збулася, уявлена ним хатина скоротилася до клаптика землі на мальовничому пагорбі над дослівним і образним багном, де спочило його понівечене тортурами тіло. Авжеж, том морально переміг своїх мучителів, не зрікшись людського в собі – саме того людського, в якому йому відмовляли, як і решті рабів, забрав людське, яке в нього хотіли відібрати більше, ніж його життя, з собою, воно згасло разом із ним, з останнім подихом. Роблячи це, авторка переслідує іншу, ніж може здатися, шляхетнішу мету, ставлячи щастя спільноти над персональним, трактуючи персональне щастя як борг перед суспільством. Він багато міркував про те, що робитиме, скінчивши науку, і, нарешті, наважився їхати до африки, батьківщини негритянського племені, і там працювати для рідного народу, дбати про його освіту, здобувати йому вселюдські права й таким чином допомагати неграм визволитися з такого ганебного становища, коли їх обертали на рабів. Хто ж наважувався на критику своїх обставин, той опинявся в умовах, нічим не кращих від тих, в яких сконав дядько том, потрапивши в лабети рабовласника леґрі, найосоружнішої фігури роману – до такої міри огидної, що насамкінець вона викликає співчуття, тоді як симпатії і здоровий глузд залишаються на боці тома. В історії українського художнього перекладу таке вже траплялося – наприклад, за сталінізму, коли (пере)видавали переклад, здійснений людиною, на час (пере)видання вже репресованою. Я часто призводить, навпаки, до розмистости й сірости, до диктатур і диктаторів, до рятування тоталітаризму через його розпорошування, на вимушене подрібнення великого диктатора на множинність менших, маленьких диктаторів у маленьких сферах, аби слушної миті злеґалізуватися знову.

Не про парадокс, який полягає в тому, що зброя, на яку перетворюють розмаїття, знищує культури, мови, довкілля і так далі, тобто якраз те, що і є розмаїттям, подібно до того, як клітини під тиском, який можна назвати стресом (у ширшому трактуванні, ніж заведено), перероджуються, стаючи злоякісними – ворогами собі й іншим клітинам й цілому організмові, в якому запускаються процеси поїдання самого себе.

Я – істота буття, і всі ми ним більшою й меншою мірою насолоджуємося і з нього користаємо; це означає, що буття не лише виявляється, а й полягає в розмаїтті, і все, що може розщепити наше око й осягнути наш розум, промовляє на користь цього, і те, що залишається за межею осяжности, тимчасово чи вічно, промовляє на користь цього ще переконливіше.

Не говоритиму також, наскільки нікчемна (і вже геть не смішна) теза, мовляв, зло – це тільки інша форма добра, чи поготів про неуникність зла, його потребу і навіть корисність (sic. Я почуваюся водночас іванофранківцем, львів янином, галичанином, українцем, європейцем і громадянином світу, і вважаю це не шизофренією, а навпаки, найбільшою, яку можу уявити собі, гармонією, напрочуд логічною і тверезою послідовністю. На тому, що українець, я наполягатиму за кожної нагоди, доки відчуватиму зовсім не спекулятивну, а дуже й дуже реальну загрозу у вигляді різної спрямованої на мене й моє буття українцем зброї – від телепрограм, публіцистичних та розважальних (в окупованому донецьку так розважалися, припнувши українку до стовпа, плюючи на неї і висловлюючи на її адресу зневагу тільки тому, що вона – українка і посміла сказати про це), до гармат і ракетних комплексів. Так само завжди наполягатиму на українській мові, знаючи водночас кілька інших і шкодуючи за тими мовами, яких не вивчу, точніше – за тим, що, очевидно, вже ніколи не вивчу їх, хоча декотрі й тепер ще вчу, як вчу мою рідну українську.

Я письменник, і можу вповні висловлюватися тільки цією й жодною іншою мовою, хоч як би я знав їх і як часто чув та розмовляв, я не можу цього так і ніколи не зможу.

Ті плацкартні вагони досі не змінилися – такі самі зашурані, зношені і безнадійні, попри неодноразові запевнювання залізничних очільників, яких змінилось чимало, і таке саме багатократне підвищення вартости квитків. Трохи далі їхала група школярів, переважно школярок з донецька, які верталися з відпочинку, як я збагнув з їхнього подальшого спілкування, в західноукраїнських родинах, куди їх запросили на різдвяні канікули.

Частина дітей слухала мовчки, частина підсміювалася вслід – нічого дивного, діти здебільшого вірять в авторитет наставників, прагнуть сподобатися і наслідувати.

Найбільша провина києва, урядів і президентів – брак політики щодо донбасу і щодо криму, усі попередні роки і сьогодні, на зорі незалежности пригасили вогнище, ото й усе.

Донбас було віддано на відкуп місцевим бандитам і російській пропаґанді, бойовикам і підривним організаціям, які безконтрольно діяли на цій території, інспіровані і підживлювані ззовні. Цей феномен цікавить мене віддавна, як групка покидьків може впокорити тисячі, сотні тисяч і, як свідчить історія, мільйони людей, репресуючи одних і зомбуючи інших. З його промови напрошується висновок, що у нас внутрішній конфлікт, який росія нам – ймовірно – допоможе залагодити, якщо ми її добре попросимо (підемо на поступки). Я вітаю найменші кроки до примирення, водночас мир можливий лише тоді, коли росія піде з донбасу, забравши всю свою зброю – від танків і гармат до засобів пропаґанди.

Знову ж таки, з промови президента напрошується висновок, що це робитиме україна, тобто ми з вами, так само, як ми з вами відшкодовуватимемо олігархові відібраний у нього приватбанк (ні, не поверненням цієї фінансової установи – він її і не хоче, а різними преференціями), відшкодовуватимемо вдруге, бо раз уже відшкодували, коли банк повернули в державну власність (ми всі профінансували цю забаву). Бо мир дуже і дуже може виявитися капітуляцією, а економічний прорив (зменшення впливу олігархів, детінізація економіки, знищення корупції) – банальним перерозподілом на користь своїх і коштом чужих та ще дужче – нашим із вами, як це постійно було дотепер, коли добрі наміри зводилися нанівець нашою пострадянською дійсністю. Чому пан зеленський не каже правду і не закликає вже тепер шанувати конституцію, чому не закликає мешканців окупованого донбасу і донбасу неокупованого вчити і спілкуватися українською, а поруч із нею – будь - якою іншою, ще десятьма, двадцятьма, тридцятьма мовами.

Найбільшим страхом кремля є, що україна знайде себе, що біля кордону росії існуватиме держава, яка міцна, демократична і процвітає, бо процвітати – в усіх сенсах – і бути міцною здатна лише демократія. Він не вірить матерям - у - лапках жодного слова, не вірить їхньому горю, вважає їхні страждання дешевим наслідуванням, наче перебуває в театрі, де ставлять грецьку трагедію і можна поплескати в долоні або, як не сподобається, освистати.

Заперечення етнічної чистки в срєбрєніці (і не лише там) нічим не різниться від заперечення голокосту непоодинокими співвітчизниками гандке, від заперечення голодомору, від заперечення будь - яких інших різанин. Якщо ти українець і тебе не зачіпає голодомор і сандармох, я впевнений, що тобі байдуже і все решту, навіть якщо ти вивішуєш на аватарці французький триколор і пишеш. З цього погляду (з інших, можливо, також), роман – найтолерантніший жанр, найліберальніший, найвідкритіший, подібно до того, як відкриваються до світу ще не так давно закриті міста; він, який чимало витерпів, витерпить усе і ще не таке.

Зрештою, ще сімсот років тому боккаччо зумів зліпити з самостійних оповідок ненайгірший опус – яскравий зразок ренесансу в літературі, який, випробуваний часом і читачем, дає уявлення про епоху та її вартості, приземленіші і кровожерніші, далеко не такі одухотворені, як фрески мікеланджело в сікстинській капелі. Ця фраза показує нам маркеса, уже тоді і ще більше в майбутньому майстра подібних формулювань, деколи геть банальних, до наївности кумедних, щоправда, до такої наївності, якою керувався зубожілий ідальґо з ла манчі, тобто, шляхетної. Життя ніколи не буває чистим, з усіх жанрів воно, либонь, найгібридніший, ще гібридніший, ніж роман; – про те, як перетворити брак теми на тему статті (а якщо пощастить, то й роману). В кожному разі, саме з європи маркес раптом побачив колумбію і центральну америку так, як не бачив доти, а там десь і свою родину, померлих і живих, і те патіо, подібне до цятки, на якому розгортатиметься (і розгоратиметься), мов на театральній сцені, дія більшости його творів. Перспектива відкрила ностальгію, а ностальгія прорвала шлюзи – назустріч романам, довшим та коротшим; – про добродія, який у ранковій газеті читає про свою невдалу спробу накласти на себе руки.

Завжди, хай у репортажах чи романах, він залишається також суспільним і політичним критиком, деколи – екзистенційним, як тоді, коли критикує таку непунктуальну даму, як смерть, яка не прийшла на побачення з шістдесятидев. На відміну від багатьох славетних європейців, неодноразово лаудованих і коронованих, які з якого - небудь парижа оплесками вітали радянські танки на вулицях праги і розв. Язливо сякатися в хустинку, доживаючи в опортунізмі і комфорті (комфорті як найганебнішому різновиді опортунізму) літа і згадуючи про бурхливу молодість, без стилістичних перебільшень, бо вони таки були борцями, тож на відміну від них, маркес, дещо старомодний молодик з аракатаки, наскільки мода ген там на півдні і в іншій півкулі не кульгала за європою, подібно до того, як запізнюються стрілки годинників (порівняно з ґрінвічем), нещадний, хоч у субтельно - делікатний спосіб дослідник істини, непретензійно та елеґантно здемаскував червоні режими на прикладі угорщини п. Ятдесят шостого, небавом потому, як було розчавлене угорське повстання (історію комуністичних режимів можна і варто прочитати також крізь призму повстань, які не вщухали від самого початку – це зворушливий, трагічний і в кожному разі вартий уваги рух опору, починаючи від потопленого в крові протесту східноберлінських робітників (робітників. ) до повстань у сибірських і заполярних ґулаґах, а може, таки раніше, від повстань українських господарів, яких сталін урешті виморив голодом та іншими формами репресій. Це – ті тексти, які мають мало спільного з журналістикою, хіба те, що оприлюднювалися в засобах масової інформації, хоча й журналістика, як і роман, напрочуд розмаїта. Властивий їм парадоксальний, притчевий, наратино - колажний характер не так доповнює, як утверджує наше уявлення про маркеса, чільного представника латиноамериканського магічного реалізму.

За такими текстами протипоказано навчати репортерському ремеслу, та їх можна і навіть бажано читати, як читають щось розважальне – зрештою, воно заповнює значну кількість періодики, маючи ту іншу естетичну вартість, хоча також із суспільно - критичним підспіддям, яке, звісно, легко недобачити.

За цей час вітер звіяв з дерева за вікном ще оберемок листя, те, що було зеленим, зжовкло, а жовте – побагряніло, як призахідне сонце, наче зафарбувалось від нього. Він може мати (і бажано, аби їх мав) політичні переконання, але відчуття справедливости, цей невідкличний інстинкт у нього бере гору над уподобаннями, навіть над власною обмеженістю, зумовленою вихованням, характером, способом думання, психосоматичними процесами.

Останніми роками маятник досить сильно гойдається в різні боки, дедалі сильніше – то в поетику, майже герметичну, то в публіцистику, гостру й безкомпромісну, проте байдужу до художности.

Ольга токарчук – приклад того, як держава пропагує свою авторку, зокрема через розгалужену, добре налагоджену мережу підтримки перекладів іншими мовами, як вона стоїть за своєю літературою, і спробуйте не назвіть це культурним націоналізмом. Авторка порушує важливі теми, її книжки торкаються універсальних проблем людини, глибин її душевного життя і зіткнення психіки та довкілля, гострого і тому, що здатного вкраяти, болючого зламу.

В силу моєї університетської освіти я більше знаю гандке, якого в нас знають менше, хоча його твори таки виходили, нехай не так рясно і без жодного медійного розголосу.

До речі, його перші твори, які нам найбільше й викладали, попри епатажність та експериментальність, найменш цікаві, в них щедріше провокації, ніж поетики, в них провокація замість поетики, з чого постає своя власна поетика, поетика провокації. Пригадую, як опівночі, лежачи з грипом і сорокаґрадусною гарячкою на сьомому поверсі віденському гуртожитку, я слухав на радіо його lucie im wald mit den dingsda. Це дуже німецько - австрійська мелодія, в якій бринять брати ґрім і специфічне прочитання світу, запаковане гайдельберзькими братами - романтиками в kinder - und hausm. Для мене гандке був незаперечною величиною, з погляду поетики він переважав ельфриде єлінек, обоє представники того самого покоління і спільноти в австрійському письменстві – шістдесятництва. Кожна медійна поява єлінек супроводжувалася жахливою люттю і лайкою її земляків на її адресу, маніакальними формулюваннями і найгіршими погрозами, котрі сховалися за анонімними ніками.

Він всією душею проти фашизму, а югославія відважно боролася проти нацистської німеччини, тому він і був проти розвалу югославії і громадянської війни там. Антонич мовби народився на те, щоб врятувати поезію, її українське звучання, адже хай би якою універсальною була (і є) поезія, вона, по - перше, народжується такою винятково з обставин місця і часу, з рідної землі і живиться її соками, й антонич дуже і дуже має рацію, бо в цьому поезія близька до рослини (ще одна спорідненість), її коріння – в землі, її суцвіття – тягнуться назустріч сонцю, ось земне і космічне, національне й універсальне.

Поезія здатна ширяти у високостях, над хмарами однаковою мірою, як і сягати найглибших глибин, чогось невимовного, об що розбилася гельдерлінова німецька, так що йому довелося конструювати слово - вигук, щоб якось це дати взнаки свою одночасну знахідку і поразку, знахідку - поразку.

Поезія – наче блукаючий вогник, світло у мряці, що мандрує від прізвища до прізвища, від тичини – до антонича, від антонича – до калинця, рятуючи себе і, відтак, поезію від згаснення. Поезія антонича – планета, мікроуніверсум – бентежний, наскільки це властивість поезії, і відкритий, наскільки її мова зрозуміла і збагненна, доступна для сприйняття. ідея мандрів стара, як світ, так само, як ідея метаморфози, що лежить в основі міфологій і релігій, наукового підходу до світу та його явищ однаковою мірою, як спіритичного, трансцендентального. Якщо ж ми перейдемо від класичної семантики, якою опікується лінґвістика, до феноменологічної й герменевтичної, яка є цариною філософії, однією з її найокриленіших митей, то роз - мова явиться нам розгортанням мови, подібно до того, як розгортають щось запаковане або як розкриває пелюстки бутон. Такий поет, як пауль целян, який народився в чернівцях, розуміючи це і маючи за плечима жахливий досвід, гартував вірш, його поетичне мовлення розвивалося в напрямку до надміцних структур, дедалі більше він запозичував з геології замість ботаніки.

Богдан ігор антонич зберіг відкритість – від першого рядка до останнього, попри те (або саме тому) його вірші все одно сильні, їхня сила – поетичний чар, антоничева поетика, яку можна називати антоничівською поетикою, подібно до того, як існує александрійський вірш чи алкеєва (алкейська строфа), пойменована ще й гораціанською, адже саме горацій вишліфував її до нечуваної досконалости, і сапфічна строфа, яку той же горацій також удосконалив. Антонич з насолодою мандрує, відкриває простори і закапелки, місто з не меншою допитливістю, ніж зелену природу, запалює вогники образів, заповнює поетичними рядками, вступає в гру, що є одним з різновидів поетичного діалогу, одним із модусів дозвілля та ставлення до світу загалом (гейзінґа, homo ludens). Та ця насолода й гра не позбавленні страхів і сумнівів, особливо в рядках урбаністичних, в яких антонич дуже близький до експресіонізму і дуже різниться від антонича природи, хоча і там, і там – це той самий поет. В метаморфозі антонича - хруша не так віра в переселення душ, притаманна багатьом релігіям, як декларація споріднености, ота близькість до природи, суголосність із нею і, врешті, дар поета бачити з іншої перспективи.

Вірш шевченка – один із наріжних в поетичній самоідентифікації українців, образ - зваба, образ - ідилія, образ - ідеал, міраж перебуваючого на чужині і спраглого батьківщини.

Звертаючись до перших двох рядків, антонич звертається до всього вірша – вірша - образу, вірша - змісту, вірша - послання, нерозривного не лише на рівні художньої цілости.

Цвітуть вони тут і зараз, зокрема, на сторінках антоничевої поезії, в цьому вірші, і це вища майстерність, максимально поетична атмосфера, в якій може відбуватися діалог. Антонич – чи не єдиний поет, по - справжньому співрозмовник шевченка, який спілкується з ним на висоті очей, на одному рівні, який, декларуючи тяглість і спадковість, залишається собою, неповторним, не наслідувачем, самобутнім віршарем, новатором, який зголошується до – поетичної – традиції, не соромиться свого коріння і геніально говорить про нього. Зголошування до спільної з шевченком батьківщини, зокрема, й поетичної (тобто, ідеальної, вимріяної словом і в слові), і поезії - як - батьківщини, поезії – батьківщини поета. Воно – настільки просте й одночасно таке відчутне, очевидне, неприховане, що ми сприймаємо, як сукається вервечка - дорога мандрів і як слова зазнають перетворення на щось неймовірне, в якому сплівся світ людський і світ природи довкола, близьке і далеке, земне і духовне, буденне і піднесене.

Якщо щось домовлено, повний текст має бути негайно викладений в мережу для вільного доступу кожного громадянина, для публічного обговорення, адже йдеться про винятково важливу річ – долю україни, тобто кожного з нас. Якщо за нас чи тиском на нас щось вирішують москва, париж чи берлін, то це дуже нагадує мюнхенську змову і вже в кожному разі є виявом неповаги й актом знегіднення (заперечення суб. В україні – не громадянська війна, а війна росії проти україни, війна за повний контроль за всією україною, над її економічним і людським потенціалом, війна на знищення україни як самостійного державного утворення, суб. Якщо ми не в змозі повернути окуповані землі зараз і якщо ми також не в змозі залучити міжнародну спільноту до контролю за українсько - російським кордоном (що було б найоптимальнішим варіантом), то варто поставити міжнародних миротворців, між яких не буде жодного громадянина країни - окупанта, на лінію розмежування між територією, підконтрольною україні, і тією, яку окупувала росія і на якій вона інсталювала маріонеткові адміністрації. Нонфікшн, одягнувши шати фікційної літератури, дедалі успішніше витісняє її з високих полиць щоразу нижче і нижче – туди, де царює масове читво, по - ремісничому добротне і по - людськи наївне.

Донесхочу ситі дійсністю, вони надали перевагу не умовному турянському, очевидцеві, а безумовному ніцше, фантазерові, що балансував на линві між мрією і маячнею. Про гітлера і сталіна знову пишуть, як про визначних, яскравих людей – звісно, біографи скромно уточнюють, що йдеться про їхню виняткову роль у житті людства. Ятдесятих років, а судячи з процесів на книжковому ринку, ми переживаємо новий спалах чи ж близькі до нього, вже не кажучи про голлівудських супергероїв. Попри творчі ревнощі – зірка оповідача щойно зійшла, зірка гумбольдта саме згасала – ця обструкція мала ще й інший вимір, в якому точиться конфлікт між тлінним і нетлінним, відколи людина є людиною, здатною, мислити і прагнути.

Та вже від середини вступного абзацу виникають перші сумніви щодо того, чию саме біографію розгортає перед нами (і перед собою) оповідач, які з переходом до другого абзацу лише посилюються, коли фокус з гумбольдта фон фляйшера переміщується на оповідача. Ятдесятих, що ніяк не хочуть завершитися, хоча поступово і дедалі більше мовиться про інший дах – екзистенційний, онтичний); кантабіле настільки ж і по - такому невідчепний, як мефістофель від фауста (саме кантабіле рятує героя від фінансового краху). Ю розкошує на останні долари чарлі й при цьому кохає його в розрахунку стати невдовзі пані сітрин, якщо кохання поготів можливе в якому - небудь розрахунку.

Врешті, і рената, і деніз фігурально каструють бідолаху - оповідача (згідно з канонами жанру і хрестоматійної психоаналітичної літератури), кожна у свій спосіб. Якщо деніз всіляко намагається обмежити героя в доступі до спільних доньок, то рената, навпаки, підсуває героєві власного сина, щоправда, ненадовго – на час свого медового місяця. іронічна оповідь, повністю не втрачаючи іронічності, непомітно переходить від легкограйної до дедалі серйознішої, мірою того, як більше і більше заплутується чарлі сітрин, письменник та інтелектуал, – у тенетах соціальних стосунків та ієрархій, у павутині прочитаних трактатів, у плетиві вікових фанаберій. Це один із тих рідкісних творів художньої літератури, у яких елеґантно, природно, невимушено поєднано буденний побутовізм із найвищими матеріями, любов і секс з філософськими (само)диспутами.

З кожною сторінкою герой, а разом із ним читач, ближче і ближче підступає до теми самотності інтелектуала й творця (а також до теми старості), розбіжності й конфліктності буття - митцем із тут - буттям суспільства, включно з найближчими і найріднішими людьми – на прикладі оповідача ця тема розгортається не менше, ніж на прикладі гумбольдта фон фляйшера, аж здається, що обоє – віддзеркалення одне одного, взаємні проекції. Митця всі знають, та досить потрапити йому в лабети суспільних інституцій, як суспільство береться зводити з ним порахунки – за відірваність, за високі матерії, за ідеї, візії й вірші. Йому доводилося миритися з цим, як людині й громадянину, тимчасом як я був вільний пурхати вгору - вниз ліфтовими шахтами, очікуючи, що прекрасна істота – «моя доля. Ятає двадцяте сторіччя, з віком (а може, то вдача) він оцінює багато що з сумовито - іронічною відстороненістю, яку не варто плутати з поблажливістю, його пам. Гумор, іронія, пошук відповідей на одвічні питання, центральне з яких – життя і смерти, любов до життя, відчування драматичної комічности ситуацій і диспозицій, з яких воно зіткане, – така візитка американця сола беллоу.

Це відбирало ті кілька хвилин, яких завжди бракувало, і дзвінок лунав раніше, ніж встигалося переступити поріг похмурого будинку, в якому розташовувалася школа. Біля перехрестя, посмугованого свіжими зебрами, відстрашені гамором міста з його людьми й автомобілями, пси відчіплялися і, вмить заспокоївшись, наче їх хтось перечарував, рахманно і вмиротворено, тепер уже не кваплячись, трюхикали назад. Одного ранку суґестія подіяла, і я зупинився, наслідком чого стали сліди зубів на шкільній торбі, що, правлячи за щит, водночас відчайдушно відбивалася. Згодом, – не було вже цвинтаря, а глухий кут посеред міста перетворився на живу артерію з тролейбусами, мерседесами, тойотами, павільйонами з квітковими крамницями, – йдучи доріжкою, що колись тяглася вздовж цвинтарної загорожі, відчув, як несамохіть нічуся – так, наче зараз ось - ось виринуть пси дитинства з роззявленими пащеками, впізнають давнього знайомого і знову, за старою звичкою, напосядуться – завдяки їхньому гарчанню і переслідуванню я іноді забігав у клас одночасно з дзвінком або й хвилиною раніше, прослизнувши і випередивши вчительку.

Здаючи біг на короткі дистанції, я почав уявляти тих собак, нібито вони женуться позаду, а найбільшим, найлютішим, тим рудим, що гарчав найзапекліше, розцьковуючи інших, був, звісно, вчитель фізкультури з секундоміром у руці і свистком у роті, дарма що справжній наставник був не за спиною, а попереду, на фініші. Навіть у кабінеті ботаніки на горішньому поверсі сусіднього корпусу, в якому містилася їдальня і де влаштовували випускні бали, зелені було менше, ніж у тій класній кімнаті. Ті руки мали ключ, яким відкривали двері до глядацької зали обласної філармонії, куди запускали нас, котрих по дорозі не спокусили ні духмяні булочки, що їх саме винесли з кафетерію будинку офіцерів, ні цигарки, ні сама перспектива втечі. Губи, що належали тим рукам, мовчали, коли інші губи, підведені яскравою червоною помадою, обурювалися в учительській, двері якої зазвичай були прочинені. Там, у темному мішку, яким завершувався коридор, розташовувався кабінет логопеда, кабінет фізики, двері на сходи, де вздовж стіни збігала вгору роздягалка. Вона ставилася до мене прихильно – мій батько змайстрував для неї сейф, який стояв у її – відтепер її – кабінеті; що вона там зберігала, я так ніколи і не довідався. Першою була плотніцкая – плоть від плоті московської землі, наче рідна сестра людміли зикіной, яку обожнював мій батько, чим доводив до сказу мою матір. – це вже згодом, коли належало з’ясувати мотиви вчинків раскольнікова, про якого мій однокласник, судячи з його безпорадно - розгубленої фізіономії, вперше чув. Допотопним, таким самим, як тисячі років тому, способом поет опускається в глибини, добуваючи звідти вугілля слів і речень, яке гріє так само, як і те, що налупане під землею, тільки по - іншому.

Це врятувало поета, нікому не потрібного разом з нікому не потрібною його поезією, крім поодиноких, подібних до нього; спраглих чогось, чого інакше нічим не потамуєш. ), і невдовзі вся вона опиниться там, мов муха у павутині, а поза інтернетом – терикони, сміття, спустошена, зруйнована планета, домівка людей й усього того розмаїття, якого дедалі менше, і що менше його, то охочіше ми про нього розводимося, а більше – вірусів, аж ніяк не лише комп. (переклад леоніда первомайського) про лі бо кажуть, що він епатажний і волелюбний, і, на відміну від вальтера фоґельвайде (і свого друга ду фу), який жив при панському дворі, відмовився від сумнівної честі птаха у золотій клітці. На відміну від лі бо, ду фу не втримався від спокуси лаврів і комфорту двірського співця – можливо тому, що при дворі йому дали змогу критикувати самого імператора. Ду фу був відкритим чоловіком, і хоча поетом, якому знайомі скарби художнього мовлення, та далеким від сприйняття, коли те, що означає, може означати щось геть інше або й не означати нічого. А тоді було буяння й тепло, як тільки може бути, коли весна переходить у літо, коли можна забути про зимовий одяг і, скинувши його, відчути непідробну легкість, що, втім, швидко притуплюється. і дивуватися, як рядки тієї миті перестають належати тобі, усамостійнюються, відокремлюються, перетворюються на птаху, яка летить, щоб сісти десь (можливо, далеко) на березі зимового озера. Олег лишега поїхав до тисмениці, я почимчикував пішки через сквер, колишній цвинтар, повз низькі білі хрести, символічно відновлені могили похованих тут колись січових стрільців, додому.

і на гербі франківська – ворони, і логічно було би сподіватися подібного від галича, однак на сучасному гербі галича немає ні галки, ні ворони, ні крука. Природа йде поетові в руки, вона ніколи не вислизає від нього так, як від мисливця, навіть тоді, коли мисливець вертається з впольованою дичиною (тоді тим паче). Вечірній відплив давно океан не був такий тихий; п’ять нічних чапель летять уздовж берега, нечутні в завмерлому повітрі понад спокоєм відпливу, де застиг відбиток їхніх крил. На смерть олега лишеги вечір в який я дізнався про смерть олега лишеги про біженців з криму в моєму будинку вечір в який я писав любовне оповідання вірячи що любов єдина врятує світ зимовий вечір що нічим не нагадував зиму похмурість туман сльота ніби осінь чекала щоб забрати поета а біженцям з півдня дати знайти притулок любов спалахує і згасає людина – спогад про зірку віддзеркалену в струмку.

Проте український читач загартований – він майже не читає книжок, а український книжковий ринок – стилістична фігура, як майже все українське життя, лише війна, розв. Френсис скотт фітцджеральд утвердився в літературі після світової війни – першої масштабної різанини двадцятого сторіччя з не першими в історії людства геноцидами, які, однак, розчинилися в гарматному гуркоті і гучно задекларованому бажанні творити новий світ. Творчість цього американського митця якраз умістилася між двома війнами, мов у прокрустове ложе, тематично сягаючи трохи далі в обидва боки – радше в минуле, ніж у майбутнє (дія низки оповідань розгортається в другій половині й наприкінці дев. Війна вривається в твори фітцджеральда – ні, не вихором і не буревієм, який трощить на своєму шляху канони мисленнєвої і мовленнєвої узвичаєностей, безжально, трагічно і демонічно прориває загати шкільної граматики.

Вони подібні до привидів, вони –колективне сумління (якби таке існувало), яке мовчки проходить повз з милицями і порожніми рукавами, з порожніми місцями на згадку про загиблих. На сторінках оповідань френсиса скотта фітцджеральда кохання, як бачимо, за руйнівною силою подібне до зброї, і вже напевне воно реальніше за війну по той бік атлантичного океану.

Наразі це єдине видання, яке – бодай почасти – пропонує нам інакшого фітцджеральда, вигадливішого по - іншому, ніж звикле, – такою мірою, якою він випробовує сюжети, а ті виявляють несподівані якості – нові, забуті, приховані. Оповідання починається як класичні бюрґерські романи – в молодих містера і місіс роджер баттон народжується спадкоємець, лихо лише – для жанру і для подружжя баттонів, що їхній малюк – геть не такий, як решта. Фітцджеральд знайшов оригінальний спосіб потеревенити на тему побутових труднощів і конфліктів, запропонувавши поглянути на них з дещо інакшого ракурсу.

Воно розгортається вже незабаром і дуже швидко – згідно з вимогами такої літературної форми, як оповідання, яка воліє словесної стислості та образної влучності. Авжеж, без любові не обійшлося і в попередніх текстах – світ без любові не зміг би довго проіснувати, світ майстра любовного сюжету фітцджеральда – тим паче.

Поряд з війною - кулісою, війною - відлунням, війною - тлом, як неможливо говорити про осінь без дещиці жовтизни, золота і багрянцю, зринає й інша не провідна, однак неодмінна тема. Фітцджеральд – дослідник колізій і флуктуацій, він по - різному обігрує цю тематику, північ і південь допомагають сукати нитку сюжету, плести словесне мереживо оповіді. Фітцджеральдові північ і південь – лише відгомін світоглядного зіткнення, подібно до того, як осінь – то всього - на - всього відгомоніле літо, спогад про попередні місяці – гарячі, а деколи – нестерпно спекотні, відверті і голі, як правда, без жодної обгортки і без епітетів, котрі, мов обгортка, гарна і зайва. Удвох із крісом, ще одним героєм, вони обговорюють сценарій майбутньої кінокартини, шукаючи роль для своєї супутниці – славетної голлівудської актриси вілії. Водночас, це саме та доба, в якій жінка вперше накладає концептуальне вето на таку інтерпретацію себе, виходить з накиненої їй рольової гри, випадає з найавторитетніших міфів, що упродовж тисячоріч тримали і далі тримають людство, летить назустріч собі, падає у безодню, опиняється врешті за мить до того, як розбитися, у рятівних чоловічих обіймах, деколи ж вони розбиваються разом – чоловік і жінка. Знаю, що саме цього від мене й сподіваються, але ключ такого напрямку, вважай, пересох, і я гадаю, що мені було б набагато доцільніше не силкуватися над ним, а відкрити якийсь новий колодязь, нове джерело. Та певною мірою таке позиціонування саме цього фраґмента листа вводить читача в оману, навіюючи враження, що в книжці зібрано пізні тексти, в яких письменник остаточно відійшов від сюжетів про молодече кохання, тоді як оповідання – з різних періодів творчості, від початку двадцятих років до останніх днів, та й далеко не всі тексти – оповідання, чимало сценаріїв, які краще були би оповіданнями, вони – мов стислі сильветки ненаписаних оповідань. Фітцджеральд – то наче мопассан нового світу й джазової доби, лише без старосвітського баґажу – цинізму, зате з іронією і неповторним гумором, та й замість карет здебільшого автомобілі. Оповідання фітцджеральда з цієї збірки схожі на американські гірки з такими самими крутими віражами, щоправда, – на відміну від них – вони далеко не завжди діснейленд. Варто зазначити, що в часи фітцджеральда літературний аґент опікувався не лише комерційним аспектом, тобто прилаштуванням художнього твору, як це може здатися сьогодні і як це сьогодні переважно і є, а й – у співпраці з редакторами – концептуальними та змістовими речами.

Митець у фітцджеральдові якщо не переміг, то втримав баланс, оборонив свою територію, просунув, йдучи на прийнятні компроміси, інтерес мистецтва якнайближче до загалу, не завжди і не конче вибагливого, однак ладного вшанувати читанням талант, уміння конструювати оповідь й переконливо виписувати героїв, навіть якщо вони живуть не довше за пів години, потрібні для прочитання, а, можливо, й довше – доки про них міркує і пам. Коли компроміси здавалися фітцджеральдові неприйнятними, тексти опинялися в шухляді – надовго, на багато десятиріч, на триваліший час, ніж жив їхній автор. Запізнілою маркетинґовою натяжкою видається також спроба подати фітцджеральда жорстким митцем; брутальний стиль, що його вряди - годи випробовує письменник – геть не його. Фітцджеральд – чуйний, проникливий, делікатний, тендітний, крихкий, вразливий, при цьому аж ніяк не далекий від життя, він не у вежі зі слонової кістки і не творить мистецтво для мистецтва, він – у вирі своєї доби.

Явилася українською – в перекладі місцями переконливому, місцями спраглому доопрацювання, як потребують доопрацювання оригінали, бо окремі тексти фітцджеральда в цій книжці сируваті, недопрацьовані. Ми наче робимо щось непристойне, стаємо учасниками чогось не цілком коректного й інтеліґентного, та від цього нікуди не подітися в добу світсько - святої трійці з big brother, big data та зфорсованого і пократненого великим вибухом цифрових технологій вуаєризму.

Відтоді він не раз копіював для мене по книгозбірнях статті, коли я не міг зробити цього сам, і виконував інші подібні прохання, дрібніші та більші, жодного разу не зрезиґнувавши.

Ятаю час, коли в салонах не було моніторів і можна було їхати спокійно, спостерігаючи, як міські пенсіонерки, займаючи спеціальні місця, демонструють одна одній пенсійні посвідчення. В європі є також лондон, прага і братислава, рим, варшава, осло й стокгольм, вільнюс і таллінн, дублін і копенгаґен, гельсінкі і ще чимало прекрасних міст, хай не конче столиць. В тому, що чинний президент, донедавна актор, який незлецьки озвучив українською, наприклад, паддінґтона, не дає собі ради з мовою держави, яку репрезентує, не дають з нею ради його радники, так, наче саме українська мова стоїть на заваді добробуту і процвітанню, а не корупція, невігластво, амальґама бізнесу і політики та неефективне управління. Коли ж це роблять на службі русского міра чи під його – можливо, й не усвідомленим – впливом, воно набуває цілком інакшого відтінку – щонайменше несмаку.

Війни й режими товклися по україні, але щоразу то були не українські війни і не українські режими, хоча предостатньо українців з тими режимами співпрацювали і брали участь у чужих війнах – у сподіванні на щось чи без жодного сподівання, за власним бажанням чи з примусу й страху.

європа досягла значного рівня добробуту і соціальних стандартів, у країнах європи скасовано смертну кару, у країнах європи багато говорять про права людини, в більшості країн європи чимало роблять для того, аби права людини були не абстракцією, а дійсністю – буднем, звичним станом речей, само собою зрозумілістю. Водночас, під приводом боротьби з різноякими загрозами, реальними, як - от тероризм, і надуманими, як - от біженці, європа у вигляді європейських держав дедалі більше скорочує територію свободи, через зміну законодавства здобуває собі право втручатися у приватне і ділове життя людини, діючи за принципом. Центристи бояться втратити владу, яку все одно втрачають, тож просто заперечують дійсність, яка від цього нікуди не зникає, радикали зліва і справа розгойдують човен, в якому сидять, сподіваючись, що на дно підуть всі інші, крім них. Коли говорять про лібералізм чи – особливо – неолібералізм, майже завжди й автоматично мають на увазі безперешкодність і транснаціональність концернів, забуваючи при цьому, що лібералізм – то мрія про вільну людину, про спільноту індивідуальностей. Вільно пересувається капітал, та людина, ба абсолютна більшість людей у світі обмежені у своїх основних свободах – від права на вільне пересування, освіту, вільне висловлення думок до такого фундаментального і невідворотного права, як право на життя. Повернення в парє держави, яка, перебуваючи на межі розпаду, стерши десятки, ба сотні мов, культур, ідентичностей на своїй велетенській території, надскубує своїх сусідів – чи то грузію, чи україну, чи віддаленішу молдову, і яка не виконала жодної вимоги, викликає великий сумнів, сум’яття і несприйняття. З огляду на все це й елементарний глузд та повагу до людини, давно пора говорити про універсальні вартості, які стосуються всіх людей на всіх континентах, незалежно від їхньої державної, культурної, мовної, релігійної належності, від кольору шкіри, статі, орієнтації та уподобань. Хто не чув про зухвалих грабіжників, які завершують свій бурхливий шлях на шибениці, якщо ж пощастить – у шинку, де за чаркою розводяться про колишні пригоди.

Хоч як би ми переконували себе, що справжня свобода – це внутрішня свобода (цього ніхто не ставитиме під сумнів), однак саме достатні фінансові ресурси забезпечують у світі, яким він є, свободу пересування, можливість почуватися вільно і незалежно і здійснювати якщо не більшість, то бодай частину мрій та планів. Сучасна демократія – про це чимало сказано – виросла з середньоого класу і на ньому тримається, розмивається середній клас – розмивається й крихкішає демократія, це майже як ерозія ґрунту, де більше вже нічого не родить. Ятсот двадцять сьомого року, створену напередодні чорного четверга (сша), що започаткував велику депресію (правопис вимагає писати всі ці історичні паскудства з великої літери, як і першу та другу світові війни і ще багацько всього), аполітичні, якими лише можуть бути твори проникливого художника, яким – без сумніву – був цей американець із середнього заходу, непрактикуючий католик, в якого етика й естетика перебувають у зразковому балансі. Не маючи поняття, як завершиться оповідь (фітцджеральд до самого кінця вміло водить сюжетним лабіринтом), читач, попри колізії та перипетії, спокійний за долю героїв. Хоча картина веґенер наскрізь феміністична – з жінкою за кермом і мопсом на пасажирському сидінні, тоді як іще одна пара, жінка і чоловік, застрягли у статусі вершинків на конях, в оповіданнях стосунки і статуси жінки та чоловіка спропорціоновані по - іншому, скроєні за класично - традиційними зразками, хоча все в них нетрадиційне, а самі вони – надбання модерністичного письменства, не конче, можливо, його найпереконливіші зразки.

Ардіта, юна леді, струнка та гнучка, з примхливо вигненими вустами та живими сірими очима, марить шляхетним бунтівником, який розірве пута нудної узвичаєності, і лише дядько героїні, під чию опіку її віддано, снує найбуденніше, що можна собі уявити.

Здавалося б, набагато простіше було б сказати все, як є, але тоді не було би закрученої історії, яку фітцджеральд будує так, що й найздогадливіший читач не здогадається, якого саме вигляду набуде розв. Вони можуть потребувати їх ще сто років потому і навіть тисячу, а можуть уже через кілька забути і про книжку, і про її автора, хоча письменник, можливо, ще живе.

У сучасному світі, сенсом якого є технології, це особливо очевидно, масове читво доволі швидко старіє, хоча в багатьох західних письменствах воно напрочуд якісне, яким якісним може бути виріб здібного ремісника. Творчість таких віднайдених авторів стає наріжних каменем для нового письменства, тож випадковість у цьому, як і в інших ситуаціях, – намистинка з ланцюжка закономірності. і щось щемливе стоїть у повітрі, в атмосфері – таким воно вже ніколи не буде, не буде того відчуття, такої свіжості емоцій і почуттів, такої свіжості бачення довкілля, навіть якщо (і коли) охоплює смуток, такого, як щойно вправлене скло, бо згодом, з роками на нього накладуться патьоки - палімпсести злив і пилу, і ніщо не відчистить їх, жодний спогад. Дехто з героїв залишається на ньому – дослівно, як друзяка ейморі, що розбився в аварії, повертаючись із вечірки, чи переносно, як більшість героїв і – значною мірою – сам головний герой. Згодом письменник побиватиметься, що видавці тиснули на нього писати безжурно про любов, бо мало хто міг це так інтеліґентно, як він, і багатьом його оповіданням ця безжурність справді властива. – звісно, вони перебирають міру, як це було й за часів французької революції, проте я ні на мить не сумніваюся, що це прекрасний експеримент, вартий затраченого на нього часу.

Він не мав у серці бога і розумів це, його думки усе ще були безладні, його огортали болючі спогади й жаль за втраченою юністю – однак води розчарування не затопили в його душі сховок – відповідальність і любов до життя, слабке ворушіння колишніх амбіцій і нездійснених мрій. Народ, як його полюбляють називати політики й охоче апелюють до нього та промовляють від його імені, налаштувався на відпочинок і вихідні, понадто погода наприкінці вередливої, як рідко коли, весни з нескінченними зливами і стрибками температури обіцяла бути привітною й лагідною. Країна ця – австрія з репрезентативним фасадом у вигляді рінґштрасе, обох ґуставів – клімта і малера, фройдом, який тримає сиґару - фалос, моцартом, вальсом і шніцлем. В суботу і ще в неділю могло скластися враження, що саме так має функціонувати демократія – в кожному разі, без здатності до самоочищення, персональної ротації та етичної рекультивації її майбутнє тривожне.

Явилося напередодні виборів до європарламенту, на яких партія свободи змагається за пальму першості з обома своїми затятими конкурентами – партіями, які керують державою від часу проголошення другої республіки.

Свій останній успіх австрійські праві популісти побудували на страхах, залякавши обивателя міґрантами й біженцями, які прийдуть і відберуть їхній добробут. Міґранти давно стали розмінною монетою внутрішньої політики багатьох європейських держав, які, з одного боку, потребують постійного вливання свіжої робочої сили, з іншого, прибульців завше можна легко й ефективно перетворювати на офірних цапів. Розбуркавши ксенофобію, свободівці зуміли перехопити значну частину соціал - демократичного електорату – тих індиферентних до ідеологій трудяг, для яких цінністю є скромний добробут, який вони створили власними руками, а тепер бояться, що його в них відберуть, забуваючи при цьому, що добробут створено також руками іноземців, яких австрія і німеччина, перебуваючи в стані руїни по другій світовій війні, потребували для відбудови і гаряче запрошували до себе.

Тоді як з консерваторами свободівці – принаймні до суботи – разом урядували країною, з соціал - демократами вони коаліціонують на рівні краєвих парламентів. На відміну від консерваторів з народної партії, які наголошують на вимушеному характері співпраці і не заперечують її, соціал - демократи, вони ж колишні соціалісти, цю співпрацю не афішують і навіть усіляко приховують – і від свого виборця, і, тим паче, від міжнародної спільноти.

Саме міжнародна європейська спільнота у взаємодії з громадянським суспільством й опозиційними австрійськими партіями спричинила розвал попередньої коаліції консерваторів з правими популістами.

Таке загравання властиве не лише для правих популістів, цим самим займаються й соціал - демократи, й інші політичні чинники, тримаючи двері відкритими – звісно, для діалогу.

Прикметно, що, обговорюючи відео, австрійські змі роблять наголос на кепській поведінці очільника партії свободи, його висловлюваннях на адресу партнерів по коаліції, тоді як німецькі колеги радше вказують на кримінал, який, ймовірно, криється в діалогах, що відбувалися в невимушеній, конфіденційний і майже приватній атмосфері, а саме про спонсорування партії повз рахункову палату.

є не лише по реноме партії свободи, воно показує, як робиться політика, дискредитує політику як таку – як корупційну оборудку, мета якої – аж ніяк не потреби людей і не процвітання спільнот, а жадання влади, контролю над медіа, людиною і ресурсами.

В ці години чимало говорять про те, хто стоїть за відео з удаваною родичкою російського олігарха і невдаваною безпосередністю очільників партії свободи і хто скористається з голосів виборців у разі обвалу рейтинґу цієї партії, що, з огляду на загадкову австрійську душу, питання відкрите.

Так як робилася тоді, коли чехословацькі спецслужби пустили на радіо кухонні розмови чехословацьких опозиціонерів; як тоді, коли відправили у відставку генерального прокурора росії, який опинився в ліжку з двома кобітами (у вільний, звісно, від роботи час); як вчинив майор мельниченко, дочекавшись, коли ґонґадзе відрубають голову, а тоді оприлюднивши плівки, не раніше.

Щоб нафаршувати віллу, яку винайняв дует австрійських правопопулістських політиків, і забезпечити бездоганну якість звуку і зображення, треба було кваліфікованих рук і належної техніки.

Усе це вказує на те, що пробуксовують фундаментальні механізми демократії – розвиток і зміна влади через відкриті публічні дебати, змагання програм та ідей. Дедалі менше чесності й компетентності, більше лукавства і маніпулятивності, а медійні можливості – прекрасний засіб творення ілюзії відкритості та справедливості. і дедалі більші можливості втручання і маніпулювання мають спецслужби – так, як у саудівської аравії, на території посольства якої замордовано опозиційного журналіста, чиє тіло досі не можуть знайти, чи не такі моторошні – а такі, як ібіцьке відео.